технічне меню
Титул
       
    Язичництво
    Християнство
       
   

Церковна організація

       
   

Монастирі і чернецтво

заголовний рис

 

 

 Релігія
     
 

Буквицяа князівських часів сталася подія великої ваги: заведено на Руси христіянство. За князів Володимира Великого та Ярослава була вже впорядкована церква, засновані катедри (катедральні собори) по великих містах, висвячено доволі духовенства. За сто літ христіянство значно поширилося по великих осередках (центрах), особливо в Київі. Але не те було по селах, по глухих кутках: ще в другій половині XI в. люде уважали, що церковні обряди, як от вінчання, причастє – то для князів та бояр, а сами й далі моляться богу Перуну, Хорсу, роблять се потайки, ставлять „трапези" роду й рожаницям, моляться огневи. Довго ще христіянство було вірою городською та панською, поки дійшло на село. Але як і дійшло воно на село, то повстало „двоєвіріє", тоб то хоч і прийнято було, наприклад, христіянські свята, але на христіянських святих перенесено прикмети старих поганських богів (Перун – Ілля, Даждь-бог – св. Юрий, Волос – св. Власій). З христіянськими обрядами злучалися поганські – напр. поганське весілля зосталося, як було за поганських часів, поруч христіянського вінчання, поминки, „проводи" – замість старої тризни; приносини до церкви, „канун" – замість поганської жертви. І се не тільки серед простого люду, але й серед „благовірних", освічених городян бувало оте „двоєвірство". Князі ставили церкви й манастирі, мали свої домашні церкви, возили за собою попів, їдучи в далеку дорогу, а поруч з тим споряджали в манастирях пири для монахів, але запрошували туди своїх знайомих, чоловіків і жінок, і добре там гуляли; дозволених трьох чаш не держалися, і пири ті кінчалися часом дуже не гарно. Саме випивання було під побожною покривкою: пили чашу за чашою во славу Христа, Богородиці, святих, співаючи при тім відповідні тропарі, і виходило – немов якась побожна одправа. Духовенство виступало проти сього, і монах Теодосій забороняє співати на пирах над чашами більш як три тропарі. Инше „Слово" так говорить про ті тропарі на пиру: „яку користь має від тропаря той, що пє вино: як напється, то не памятає й тропарів".
Як не як, христіянство робило своє: духовенству удалося обмежити свободу з шлюбами; через їхню проповідь трохи легче стало життя челяді, де що помогло воно й в справі великої лихви. Люде стають побожні, тоб то: ходять до церкви, додержують постів, дають жертви на церкви, на духовенство й старців.
До побожности належало й ходити по святих місцях. Ходили до Єрусалиму, на Атос (Афон), в Царгород. Ходило так багато людей, шо духовенство мусіло аж повздержувати їх: Кирик Новгородець радив лучче бути добрими дома сидячи, а ніж ходити в Єрусалим, а єпископ Нифонт ще виразніше говорить: „бо ходять тільки для того, аби не роблячи ходити та дурно (даром) їсти й пити".
Треба ще додати, що те духовенство, що наїхало до нас з Греції пробувало заводити на Руси й дещо таке, чого не треба було.
Наприклад воно проповідувало ненависть до людей иншої віри і забороняло їсти або пити з одної посуди з латинниками, брати від них їжу. Проте на се, видно, не дуже то звертав увагу народ; та се видно й з того, що князі наші дуже часто женяться на католичках, не зважаючи на духовенство. Далі, оте духовенство воюючи проти всяких спокус та гріхів, дуже згірдливо дивилося на жінку, обзивало її „знаряддям диявольської спокуси". Доходило до того, що забороняло не тільки третій, але навіть і другий шлюб; нападалося на усякі забави, музику, спів. Очевидно, що викорінити сього йому не удалося, тільки гаяли дурно час, людям кривду робили. Те саме грецьке духовенство заводить молитву за князя в церкви, та каже й дома за них молитись. Все се були нечувані у нас річи, і на українсько-руськім ґрунті не прийнялися.
Од Греків прийшло до нас і чернецтво з манастирями. Для руського громадянства – умертвлення тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли сю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до христіянства. Манастирі зявляються у нас за князя Ярослава; в другій половині XI в. було вже їх доволі, але, знати, були то манастирі невеличкі, – тільки Печерський у Київі незвичайно розрісся і при кінці XI в. мав 180 ченців, а в в. XII–XIII в Київі можно було налічити кілька тисяч ченців. Найславніщий манастирь був Печерський. Засновав його Антоній з Любеча, але упорядкував і зробив славним – Теодосий з Курська. Він завів найостріщу уставу, так звану студийську, що й у Візантії рідко де могли її видержати. Але пізнійше, після Теодосия, перестали її додержувати: ченці мали своє власне майно, були багачі і бідні і т.и. За Теодосия манастирь розвивається й економічно, розширює своє господарство, ставить славну муровану „велику церкву". Слава про Печорський манастирь пішла по всій Руси, і всі инші манастирі беруть собі його за зразок. Печорський манастирь в XI в. був розсадником вищого духовенства: звідси залюбки беруть єпископів в усі землі Руської держави.
Чернецтво здобуло собі поважання: в XII–XIII в. постригаються в ченці князі, а особливо княгині. Багато князів постригається перед смертю, щоб умерти ченцем. Певно, так робили не самі князі, тому розумніші з духовенства навіть виступали проти сього: „не спасе чорна одежа, хто живе в лінощах, а коли сповняти Божі заповіди, не пошкодить і біла одежа", – так говорить одне „Слово".
Найбільш манастирів було в Київі та в околицях – щось з 18; в Чернигівщині кілька (відомо – два), в Переяславщині – два, на Волині три, в Галичині щось з чотири. Крім своїх манастирів, чимало Русинів йшло здавна в грецькі манастирі: на Атосі (Афоні) – манастирь Богородиці та св. Пантелеймона вже в XI–XII були в руських руках; був руський манастирь в Єрусалимі і в Царгороді.

Микола Аркас

 
Петрівка.2007-2008