технічне меню
Титул
       
    Віче
    Князь
    Бояри
    Суд
       
    Реєстр князів
заголовний рис

 

 

 Князь
     
 

Буквицялада князя була дуже широка: він міг, що захоче, робити з своєю волостію: відступити її або проміняти, або й продати, роздавати в ній дрібнійші волости; розпочати війну, визначити похід, уложити союз; він дбав про оборону, держав дружину; видавав закони, правив всею землею – чи сам, чи через своїх урядовців; судив суд – сам, чи через своїх заступників; порядкував доходами землі і визначав податки, нарешті – брав участь у виборі вищого духовенства. Особа князя мала велике поважання, та проте на українському грунті не прийнялася принесена з Візантії думка про богоуставлену, священну власть князя: князь, на думку наших прадідів, – громадський чоловік, і громада завсігди може його перемінити.

Микола Аркас

 
 
 
 

Буквицяерейдїм до другого елєменту земського устрою — до князя.
Як ми вже бачили, хоч за громадою признавало ся право вибору князя, але переважно князь здобував стіл не на підставі вибору, а спадщиною або по умові з князями. При тім громада приймала його або активно або пасивно. Найлекшим способом акцептовання громадою князя була участь громади в парадних уводинах князя або в церемонїї посаження на столї; для означення ріжницї в відносинах громади — чи брала вона в тій парадї участь чи нї — істнували два терміни: князя „посадиша на столЂ”, або „князь сЂде на столЂ” 1). Близших подробиць про сю церемонїю не маємо; правдоподібно, князь дїйсно з нарадою засїдав на княжім столї на княжім дворі, з більшою або меньшою участию суспільности. Здаєть ся, з розповсюдненнєм християнства отсю саму по собі зовсїм сьвітську церемонїю злучено з церковною, і митрополит (в иньших містах очевидно — епископ) блогословляв нового князя: духовенство брало участь в уводинах князя, потім князь ішов „поклонити ся” в катедральну церкву, і тут правдоподібно його благословляно, а по тім наступила церемонїя „настолования” — такий образ можна собі уложити на основі згадок Київської лїтописи 2). По тім складали князеви присягу — на хрестї; таке оповідаєть ся про Ігоря — „съзва Кияне вси, они же вси цЂловаша к нему хрест”. Але чи завсїди складала присягу громада, не знати, і я скорше б думав противно: коли громада зіставала ся пасивною супроти нового князя, ледви чи її кликали до присяги. В такім разї й сам князь мусїв розуміти, що громада тільки терпить його та не кидає перспективи „вчинити під ним лесть” при нагодї, не вяжучись і присягою.
В відносинах межикнязївських князь стрічав певне обмеженнє, більш або меньш реальне, в правах старійшини, у внутрішнїй же управі мусїв числити ся з вічем. Але хоч громада мала над ним суверенні права і могла контролювати його управу, ся контроля і директиви віча були явищем надзвичайним, звичайна ж управа вся лежала в руках князїв. Зрештою від нього залежало поставити себе незалежним і від суверенних прав і від контролї віча. До того були дві дороги: або стояти в добрих відносинах з громадою, потрапляючи під її найбільш популярні бажання, так щоб громада не чула потреби мішати ся в княжу управу, або поставити себе о стільки сильно, щоб не бояти ся повстання і „лести” громади, а тодї собі іґнорувати всї її бажання.
Змагань до ограничення княжої власти, як я вже згадував, у тодїшньої суспільности не було: земля не мала анї охоти анї спромоги до самоуправи; тому ж то, коли почав ся рух (в XIII в.) против князївсько-дружинного устрою, земля, виломлюючись з під сього режіму, роспадала ся на дрібні автономні громади. Для управи землї в її цїлости в тодїшнїх обставинах конче потрібний був князь, тому ми й не стрічаємо спеціальної ворожнечі до сеї інституції зі сторони тих, хто інтересував ся полїтичною цїлїстю землї, противно — стрічаємо виразні вказівки, якою безрадною почувала себе земля без князя.
Так, 1069 р., саме після революції, коли київська громада як раз показала свою полїтичну активність, Кияне не відважили ся самі стати до бою, як кн. Всеслав утїк з під Білгорода, перед битвою з Ізяславом — вони вернули ся до міста й почали шукати иньшого князя, а не знайшовши, покорили ся Ізяславу. Коли підняли ся розрухи в 1113 р., по смерти Сьвятополка, „лїпші мужі”, сї колишнї правителї Київа, не бачили иньшого способа покінчити сї розрухи, як тільки що найскорше закликати нового князя. Коли 1155 р. умер Юрий, не полишивши нїкого, як оповідає лїтопись — „тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни єдинъ князь у КиєвЂ”, і щоб вийти з такого безкняжого становища, вони закликали до себе нездатного і непопулярного Ізяслава Давидовича. Таке-ж значіннє мало відай і те, як по смерти Ізяслава, нїм приїхав Ростислав, Вячеслав, князь номінальний, що в дїйсну управу не мішав ся, закликав у Київ, „блюсти волости” Сьвятослава Всеволодича: очевидно, громада сама себе „соблюсти” не могла. І у війську без князя не надїяли ся доброго порядку: коли 1151 р. Юрий прохопив ся на сей бік Днїпра під Зарубом, се поясняли тим, що Ізяслав відіслав свого сина, і при тім бродї не було князя, „а боярина не всякий слухає” 3).
Коли так безрадною почувала себе без князя громада київська, найбільш розвинена полїтично, найбільш активна, то тим більше князь мусїв уважати ся неминучо потрібним у житю иньших українських земель, де полїтичне значіннє віча-громади нїколи не дорівнювало Київщинї.
Як уже сказано було, дїяльність князя обіймала собою всї сфери тодїшньої полїтики й управи.
Почати з того, що князь міг свобідно роспоряджати своєю волостию: він міг її відступити або проміняти, або й продати, він міг в нїй роздавати дрібнїйші волости, міг передати в спадщину своїм спадкоємцям, і се все без участи громади 4). Громада могла спротивити ся його роспорядженню, з другого боку — сам князь, щоб забезпечити своє роспорядженнє від опозиції громади, міг зробити його за порозуміннєм з громадою, але се зовсїм не було для князя обовязковим, і участь у таких справах громади, як ми бачили, була скорше виїмком нїж правилом.
Князь міг своєю властию роспочати війну, визначити похід, уложити союз, прийняти згоду. Участь в сих справах громади знову була можлива, але не обовязкова: все залежало від відносин князя до громади і від того — о скільки князь потрібував її помочи — моральної чи матеріальної. Я вище зауважив, що князь, в певних обставинах, без сумнїву міг навіть закликати до участи в походї громаду, не питаючи ся її, хоч ми й бачили такі факти, що князь. питає згоди на се громади, а громада її відмовляє.
Воєнні справи — орґанїзація оборони, утриманнє дружини, укріплень, іменованнє воєвод — були річию князя. Громада, розумієть ся, могла вмішати ся й сюди, але в сїй сфері потреба князя, його роспоряджень, правдоподібно, відчувала як найбільше, бо князь — передовсїм воєнний проводир землї (сї компетенції він задержує навіть у північних републїках).
Князь видавав закони. В тих кількох випадках, де в законї згадані подробицї його видання, виступає як законодавець князь — або один, або кількох, часом з радою бояр, але про участь громади не згадуєть ся нїчим. Так закон про заміну грошевим викупом кари смерти за убийство видали „зібравши ся Ізяслав, Сьвятослав, Всеволод і їх мужі: Коснячко (мабуть київський тисяцький), Перенїг, Микифор” 5). Закони Мономаха, по словам Руської Правди, видані були так: він по смерти Сьвятополка „скликав дружину свою на Берестовім: київського тисяцького Ратибора, білгородського тисяцького Прокопия, переяславського тисяцького Станислава, Нажира, Мирослава і Ольгового мужа Іванка Чудиновича, і постановили...” 6).
Князь в своїх руках мав усю адмінїстрацію в землї, і провадив її безпосередно — сам особисто, і посередно, через ріжних урядників, котрих сам іменував. Про громаду ми не знаємо нїчого, аби вона іменувала адмінїстраційних або яких иньших урядників, або їх скидала. Розумієть ся, в дрібних — сїльських громадах мусїли бути виборні „старцї”, „старости”, чи як би вони не називали ся, але вся адмінїстрація, що виходила за границї дрібної льокальної самоуправи, була княжою, і до неї громада не мішала ся. Віддаючи всю управу князеви, громада полишала йому до волї заступати себе ким хоче — до кого має довірє, хоч би й своїми слугами і невільниками, як у своїм підприємстві, на свій страх і відповідальність.
Князь іменує тисяцьких, соцьких, посадників. „Держи ти тисячу, як держав за мого брата”, каже київський князь Ігорь тисяцькому Улїбу 7); зрештою самий звичай називати тисяцьких іменами князїв доводить виразно, що вони були княжими урядниками. Що соцькі були княжими, не виборними урядниками, показує київська революція 1113 року, коли громада розбивала їх доми, зарівно з ріжними княжими протеґованцями. Про іменованнє посадників — управителїв меньших мінських округів маємо багато виразних звісток: Сьвятослав Всеволодич в Чернигівщинї, по смерти стрия, „посадники посла по городомъ, а самъ хотЂ поЂхати к Чернигову” 8); в Київщинї Всеволод Чермний „сЂде в Кые†и посла посадникы по всЂмъ городомъ кыевьскымъ” 9) і т. и.
Князь судить суд сам, або через своїх відпоручників-урядників і заступників, котрих сам іменував. Віче не судить само, і навіть скаржачи ся на непорядки в судї, тільки поручає князю на дальше, аби судив сам особисто в скаргах на його аґентів. Про особистий суд князя — „люди оправливати”, згадує Мономах у своїй науцї, між щоденними звичайними занятями князя 10). В Руській Правдї між иньшим маємо одно судове рішеннє, постановлене Ізяславом Ярославичом в справі Дорогобужцїв, що забили його конюха („яко уставилъ Изяславъ въ своємь конюсЂ, єгоже убили Дорогобудьци” 11).
Про суд княжих урядників каже лїтопись, оповідаючи за Всеволода Ярославича, що його тивуни „почали людей грабити, обтяжати продажами (судовими карами)”; на такі-ж надужитя княжих тивунів скаржило ся київське віче 1146 р.
Князь роспоряджав доходами землї й визначав висоту податків, які мала платити людність до його скарбу, а міг навіть завести й новий податок. Знаємо з лїтописи, як князї Х віку уставляли податки в підвластних землях, заміняючи дань легку на дань тяжку. З пізнїйших часів маємо приклад, як князь волинський Мстислав Данилович, бажаючи укарати Берестян за зраду, наложив на них своєю властию новий податок — „ловчеє”: „спитав своїх бояр: „чи є тут ловче”, вони-ж сказали: „нема тут, пане, з поконвіку” ; тодї Мстислав сказав: „я-ж уставляю у них ловче, за їх „коромоли”, аби не бачити їх крови (не карати смертию)”, і сказав свому писцю писати грамоту: ”Се азъ князь Мстиславъ, сынъ королевъ, внукъ Романовъ, уставляю ловчеє на Берестьяны и в вЂкы, за ихъ кромолу: со ста по д†лукнЂ меду, а по д†овцы”, і т. д. Що до права роспоряджати доходами волости, то досить вказати на десятину, що визначали князї з доходів свого князївства на церкву: на десятину, визначену Володимиром на київську катедру, на десятину визначену Ярославом з вишегородської дани для місцевої церкви Бориса і Глїба 12), і т. и. Документальний текст такого надання маємо в фундації смоленської катедри, де князь надає епископу „десятину отъ всЂхъ даней смоленскихъ” 13).
Нарештї князь брав дуже значну участь у церковній управі: в виборі церковних достойників, твореню нових катедр, у внутрішнїй орґанїзації церкви, як побачимо низше.
Особа князя мала велике поважаннє; в тяжких полїтичних завірюхах, так частих у сї часи, серед завзятих усобиць особа князя звичайно все зістаєть ся нетикальною. Розумієть ся, не раз трапляло ся князям накладати головою в бою, але такі факти, що Кияни забили Ігоря, або що галицькі бояри повісили Ігоревичів, зістали ся виїмковими явищами, викликаними спеціальним роздражненнєм.
Та з другого боку не закоренила ся на руськім ґрунтї й принесена з Візантиї теорія богоуставленого, сьвященного характеру власти. На Руси в духовних кругах стрічаємо сей погляд, нпр. в лїтописи ми читаємо таке міркуваннє, навіяне сьвятим письмом: „поставляєть царя и князя Вышьний, ємуже хощеть — дасть; аще бо кая земля управит ся передъ Богомъ — поставляєть царя и князя праведна, любяща судъ и правду, и властеля устраяєть и судью правяща судъ” 14). Митроп. Никифор у своїм слові до Мономаха каже між иньшим про нього: „Єгоже Богъ издалеча проразумЂ и прЂдповелЂ, єгоже изъ утробы освяти и помазавъ, отъ царскоє и княжескоє крови смЂсивъ” 15). Але в українській суспільности сей погляд не пустив кореня, як в пізнїйшій московській: старий погляд на князя, як на громадського чоловіка, котрого громада завсїди може перемінити, на Україні сидїв, видко, міцнїйше.
Урядовим титулом для князя було „князь”; в другій особі, для більшого поважання уживали слово „господин”: „господина наю князя!”, „негуть, господине!”. Як почесне призвище уживали також, як знаємо вже, слово „цар”.

Михайло Грушевський

 
Петрівка.2007-2008