технічне меню
Титул
       
    Язичництво
    Християнство
       
   

Церковна організація

       
   

Монастирі і чернецтво

       
   

Звичаї та Традиції

заголовний рис

 

 

Язичництво
     
 

Буквицяловяне вірили, що усім світом править багато богів; усякі сили природні почитували вони, як якогось бога. Бог грому й блискавки був у них найстарший бог і звався Перун – його велика деревяна постать із срібною головою й золотими вусами стояла на горі у Київі; бог сонця й світла звався Даждьбог – Хорc; бог вогню – Сварожич; бог, що обороняє худобу од усякого лиха, звався Волос; бог вітру й негоди Стрибог. Окрім сих вищих богів були менші істоти, що їх поважали. Так Словяне вірили, що у воді живуть водянки й русалки (топлениці-мавки), у полі – польовики, у лісі – лісовики, або поліcуни, у хатах – домовики, у болотах – дідьки.
Словяне вірили у життя на тім світі, – говирили, що домовик, се душа покійника, котрий приходить з того світа. Але вони вірили, що душа на тім світі живе так як і на сім жив чоловік, то ховаючи, клали йому в могилу усячину, що потрібно для прожитку.
Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святкували Словяне прихід нового року; се й досі ще є у нас на Різдво та на Новий Рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посипають зерном на щастє. Все се зосталося з тих часів, як ще наші люде не були христіанами.
Як приходила весна, співали веснянок, а як сонце повертало з літа на осінь, то було свято Купайла, що й досі справляють наші люде.
Храмів або церков та жерців, себ-то служителів тим богам, у Словян не було, – у ті часи люде становили жертовники сим богам по лісах під дубом; коло тих жертовників збіралися й молилися, а хто хотів, приносив тим богам жертви, а за-для того різали на жертовниках усяку худобу. Мертвих одні племена ховали в землю, инші – палили на великому вогнищі і попіл збірали у глечик а той глечик становили на горбі. Значних покійників ховали дуже пишно; з ними живцем закопували у яму, або палили на високому стосі дерева, жінку, котра на те згодилася (Словяне, особливо багаті, мали по кілька жінок одразу), коней, ставили страву й усячину для потреби умерлих на тім світі; покійника вбірали у найкраще убрання. Після того як поховають покійника, на могилі його справляли тризну – се те, що тепер зветься поминки, або „проводи": пили, їли, співали пісень, потім танцювали й боролись. Через рік приходили на могилу, знов справляли „тризну", а могилу досипали землею.
Шлюб у давніх Словян робився так: парубок, або й жонатий чоловік, коли хотів узяти собі жінку, сплачував родичам дівчини віно – себто обдаровував їх подарунками; часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, умовившись із своєю любкою, „умикав" її, себ-то силомиць, або крадькома, завозив до себе.

Микола Аркас

 
     
 

Буквицяожна поганська релігія виказує цілу низку розвоєвих ступнів, з яких слід підмітити два найважніші: перший, це — фетишизм, коли народ обожає поодинокі сили природи, другий — політеїзм, коли ці сили стають в уявленні народу окремими богами й богинями, з точно окресленими ролями й ознаками почитання. Розвиваючись далі, політеїзм усталює родинні взаємини поміж богами, ставлючи на їх чоло найстаршого батька всіх богів й споріднюючи його з рештою богів. Така стисло окреслена родина богів була у греків, а відтак герман, але це не виключало рівночасного почитання поодиноких сил природи, що ставали божками.
Поганські вірування словян взагалі, а українців зокрема, відзначує своєрідна, молодеча невиробленість. Правда, вже наші предки — анти вірили в найвищого з богів, що володів громами, йому приносили жертви, складали рбіти й до нього зверталися з молитвами в прикрих хвилинах свого життя. Але ні в VI сторіччі ні три сторіччя згодом, не усталили українці розподілу роль та влади поміж поодинокими богами ані остаточно не оформили свого релігійного культу. Все тут було пливке й довільне й радше підходило під рівень чарів, забобонів і магії, ніж того, що звемо релігією. Рівночасно це не перешкодило тому, що коли на Україні завели христіянство, то воно не зразу стало релігією народніх мас, що продовжували свої давні чари, забобони й заклинання, при чому цілу низку давніх поганських богів переіменували на христіянських святців, а старі поганські обряди пристосували до різних христіянських свят. Можна сміло сказати, що масове поширення христіянства на Україні починається щойно від помонгольської доби. До того часу христіянство було вірою верхів, а маси жили в поганстві, формально тільки називаючи себе христіянами.


Сварог
У «Слові св. Григорія», де багато уваги присвячено залишкам поганства на охрещеній Україні, говориться на одному місці, що українці вірять у «Сварожитця». Назву подібну стрічаємо в мітольогії балтійських словян (Зваразіці), але коли в них це бог війни, то в нас Сварожитець чи Сварожич це бог вогню, а краще кажучи сонця, що сушить жито й дає йому змогу доспівати. В київському літописному списку з 1114 р. наведено оповідання про те, що в Єгипті володів колись Гефест, за якого почали люди кувати залізо та почався обряд вінчання. По ньому володів його син Геліос — сонце. Літописець аж двічі завважує, що той єгипетський Гефест, це наш Сварог, а його син — сонце, це наш Дажбог. Сварог, завважив літописець, це те саме, що литовський Теля, «великий коваль, що скував свойому синові сонце й кинув його на небо». Сварог чи Сварожич, це можливо той найвищий бог антів, що згодом уступив у нас місце Перунові — богові грому.
Дажбог
Чи справді Дажбог був богом сонця й сином Сварога чи Сварожича в первісній українській мітольогії, не можна сказати з певністю. Можливе, що і рід і ролю прироблено йому пізніше, але певне те, що був він божеством прихильним і доброзичливим для людей. Вказувалаб на те сама його назва від «давати» — Дажбог то Дайбог. Можливе теж, що в дійсності Дажбог не був божеством, а тільки молитовним зворотом «дай боже!», що потім в уяві літописців став окремим божеством.
Стрибог
Назва й істота цього божества невияснена. Дослідники називають його «богом зустрічі», що його внуками є вітри, прозвані так у «Слові о полку Ігоревім».
Перун
Найвиразніше з усіх поганських богів України зарисовується в нашому уявленні бог лискавки-грому — Перун. В Густинському літопису говориться, що Перун був найстаршим з богів; його зображували в виді чоловіка з дорогоцінним каменем у руках і йому, як головному богові, приносили найбільші жертви. В договорі з греками в 944 р. хрещені українці присягали в церкві Іллі, а погани клялися перед кумиром (ставником) Перуна й Велеса. Коли князь Володимир заволодів Києвом, то поставив кумирі на холмі назовні теремного двора: «Перуна деревляного, а голова його срібна, а вус золотий», як каже літопис. Крім цього поставив Володимир кумирі Хорсові, Дажбогові, Стрибогові, Симарглі й Мокоші. Скрізь, при всякій нагоді, імя Перуна ставили на першому місці, йому теж припало найбільше ганьби й поневірки, як Володимир охрестив Україну. Ставник Перуна волочили кіньми, били палицями й топили у воді. По своїй природі, Перун, хоч і був грізним богом лискавки й грому, але він був теж богом життєдайного дощу, а його грім не тільки вбивав і запалював, але й проганяв засуху, задуху й смерть. З іменем Перуна звязано на Україні багато місцевостей та урочищ. В жертву Перунові приносили не тільки тваринні жертви, але й людські, з невільників узятих в бою. Літопис оповідає про двох варягів — христіян, яких принесли в Києві Перунові в жертву.
Велес
Неменче почитаним від Перуна був на Україні бог тварини — Велес або Волос. Ідол цього бога стояв в XI сторіччі в Ростові. Перше аніж став богом тварини, був мабуть Велес, подібно, як Сварог і Дажбог богом сонця, бож не даром у «Слові о полку Ігоревому» співець Боян прозваний «Велесовим унуком». Коли прийняли христіянство, заступив місце Велеса св. Власій, так само як прикмети Перуна переніс народ на св. Іллю.
Інші боги
Про решту поганських богів України не можна сказати й того, що ми сказали про Сварога, Дажбога, Стрибога, Перуна та Велеса. Поза їх назвами не збереглося до нас нічого: ні їх місце на українському Олімпі, ні їх роля в людському житті невияснені.
Храми
Про існування в нас поганських храмів літопис не говорить. Але з висловів ужитих літописцем при описі чужосторонніх ідолопоклонних обрядів догадуються деякі вчені, .що були в нас і храми. Староукраїнське слово «капище» могло означати або вівтар, або храм, що міг теж називатися і «требницею», як звалися в нас взагалі місця, що на них приносили жертви богам.
Ідоли
Ідоли були в нас переважно деревляні, про що говорять між іншими насмішки чужинецьких христіян над предками, мовляв: «боги ваші — дерево, роблені руками сокирою й ножем». Але бували й мальовані. В одному з літературних джерел XI сторіччя говориться, що українці, які придержуються ще поганства, «в неділин день покланяються намальованій по людській подобі жінці».
З, памятників українського ідолопоклонства збереглося до нас усього два, тай то сумнівного походження. Перший, це камінний плоскоріз в печері біля села Буші на Поділлі, другий це ославлений ідол Світовида, найдений в Збручі й тепер збережений у польській Академії Наук у Кракові.
В плоскорізі в печері біля села Буші добачують учені сцени з українського поганського культу. Зображує вона чоловіка з чашею в руках, навколішках під деревом, що на ньому сидить півень. Позаду чоловіка стоїть олень з розложистими рогами. Різьба виконана грубо, але нема певности, що вона справді походить з дохристіянських часів на Україні. Так само непевним є вік ідола Світовида, бога, про якого не знають на Україні сучасні джерела; є це покритий різьбами стовп, закінчений чотирма безбородими обличчями. В 1850 р. виловили в р. Липиці біля Рогатина в Галичині фігуру з чотирма головами й стількиж, кругле кованими, ногами. Тогочасний панотець поблизького села Лопушної звелів перекувати фігуру на хрест, що й досі там стоїть на чотирьох ногах, які заціліли ненарушені. Можливе, що й це був якийсь поганський ідол, хоч певно цього сказати не можна. В стіну латинської катедри в Дрогобичі вмуровано дивоглядну камяну голову й руки, що на думку декого з дослідників мають бути останками поганського ідола. Як досі, то питання усіх тих «ідолів» нерозяснене науково.
Пережитки поганства
Те, що ми так мало знаємо про поганський світогляд України, не випливає виключно з того, що він був невироблений і неусталений. Дуже багато причинилося до цього становище христіянського духовенства, що за всяку ціну старалося затерти сліди поганства й тому робило все можливе, щоби в уяві і памяти народу знищити все, що тільки відносилося до поганського культу. Робота христіянського духовенства була тяжка і не все могла похвалитися успіхами. Коли княжі урядовці скинули ідол Перуна й привязали його коневі до хвоста, то, як пише літописець, «плакав невірний народ, дивлючися на свого почитаного кумира». На самому плачі не скінчилося. Правда, ми не знаємо про те, щоби народ виступав коли проти христіянських місіонарів, бив їх чи вбивав. Для цього мав українский народ забагато вродженої терпимости й вирозуміння для чужого світогляду. Але знаємо, що український народ зберіг память про своїх богів і вмів зберегти їх культ у найрізнородніших христіянських обрядах. Давні поганські боги, а в першу чергу їх дрібний нарибок, всі оті біси, дідьки, домовики, лісовики, болотяники, мавки, русалки, водяники і як вони там не звалися, всі вони не переставали не тільки жити в народній уяві, але й далі грали свою ролю в житті простолюддя.
Тимто серед українського простолюддя заціліло досі ще стільки різних обрядів, що ні народ не має уявлення про їх властивий змисл, ані вони не мають нічого спільного з христіянством. Отак давні Зелені Свята зійшлися з Сошествієм ст. Духа, Іван Хреститель став Іваном Купалом, а в «огнях святойванської ночі» заціліли незнищенні чари предвічньої, поганської казки про щастя. Тимто пророк Ілля перейняв на себе всі риси Перуна, тваринного бога Велеса заступив св. Власій і т. д.
Як глибоко був на Україні закорінений поганський світогляд, що зацілів не тільки під покришкою христіянських обрядів, але у своїй первісній формі справжнього ідолопоклонства, свідчить подія, яка трапилася на Україні недавно, бо в половині минулого сторіччя.
Було це при розкопуванні т. зв. Чортомлицького кургану на Україні. На вершку кургану стояла камяна «баба»; «баби» це грубо висічені в камені постаті жінок, що їх дуже багато залишили на Україні кочовики. При розкопуванні кургану, прийшлося зняти фігуру з могили й покласти внизу. Це викликало невдоволення серед довколичного селянства. Виявилося, що «баба» була помічною у випадках лихоманки. А коли того літа випала посуха, то народ був певний, що це кара за знеславлення баби. Згодом поставили бабу на недалекій могилі. Трапилося, що раннім ранком підійшла до баби селянка з дитиною, поклонилася тричі фігурі й підняла дитину до баби. Відтак поклала біля баби мідяну монету й відійшла. Селянка приходила молитися до баби, щоби вона спасла її дитину від лихоманки. Не був це відірваний випадок. На старому місці баби в землі, найдено дрібну монету не тільки з XIX, але й з давніших сторіч.

 
 
   Народні звичаї    
 
 

Буквицяодружжя
Вже найстарший літопис говорить про те, що не всі українські племена в однаковий спосіб заключували подружні звязки. Одні з них визнавали обовязковим свого роду подружній контракт, де жених умовлявся не тільки з судженою, але з її «родом», при чому сам акт сватання і вінчання обходився урочисто, а другі тих формальностей не визнавали. До перших належали найкультурніші зпоміж східньо-словянських племен — поляни, до других сіверяни й деревляни.
«Деревляни — говорить літописець — жили звірським способом, по худобячому. Вбивали один другого, їли все нечисте, а весіль у них не було, але поривали дівчат біля води». Подібно й сіверяни — «жили в лісі, як усяке звіря, їли все нечисте і були в них розмови про сороміцькі речі перед батьками й перед жінками і не було в них весіль, тільки ігрища поміж селами. Сходилися на забави, на танці та на всякі бісівські пісні й тут поривали собі жінок, як хто з котрою зумовився. Мали по дві й по три жінки», залежно від заможности. В князя Володимира було до його схрещення — кількасот жінок.
Очевидно не слід брати висловів літописця про «звірскість» неполян дослівно. Певно, що поляни були найкультурніші, але і з їх племінними сусідами не було вже так зле. А ті «поривання» жінок на ігрищах теж не були такі вже дикі й позбавлені звичаєвого обряду. Ці «бісівські» ігрища поміж селами мали не тільки звичаєвий але й релігійно-культурний характер. На ці ігрища сходилися члени різних родів з дочками — умисне на те, щоби їх «поривали». А що звичай велів «пімстити» кривду, то з часом ця «кривда» лягла в основу оплати, яку суджений складав родичам за їх «пірвану» дочку. Оплата за «вивід дівчини з роду» давалася звичайно вівцями та коровами. В племен, що не признавали звичаю «поривання» жінок, але трималися всіх формальностей сватання, цю оплату — віно, складав не суджений, але навпаки — родичі судженої женихові.
Подібно не без глибокого змісту було «поривання» дівчат біля води. Керниці й джерела користувалися в поганській Україні особливою пошаною, вважалися святими місцями й таке «пірвання» дівчини біля води мусіло мати свій суто обрядовий церемоніял. Цей звязок подружжя з водою утримувався серед українського простолюддя довго по прийняттю христіянства. Довго іще «водили молодиць до води», проти чого виступали разураз христіянські проповідники.
Похорони
Хоронення небіжчиків на поганській Україні відбувалося в двоякий спосіб. В одних племен спалювали небіжчиків, у других ховали їх цілими в землю. Літописець оповідає, що «коли хто вмирає, то правлять над ним тризну, потім розкладають великий костер і спалюють його, а потім збірають попіл в малу судину та ставлять на стовпі на роздоріжжі». У вятичів, як завважив літописець, не переводився цей звичай і після прийняття христіянства.
Найцікавіший і найподрібніший опис поганських похоронів зали- д шив нам арабський подорожник ібн-Фадлан, що в 922 році зустрівся з валкою українських купців у Великому Болгарі за Волгою.
«Я дуже хотів бути приявний при спаленні небіжчика, про яке багато чував, як тільки дізнався про смерть визначного купця. Вони поклали небіжчика в могилу й накрили віком на десять днів, поки не скроїли йому й не пошили одежі. А хоронять в них так: для бідного і роблять малий човен, кладуть небіжчика туди й палять. Колиж умре багатий, тоді забірають його майно й ділять на три частини: третину я дають рідні, за третину справляють похоронну одежу й все, що треба, а за третину купують питва, що його пють того дня, коли дівчина вбиває себе й горить разом з своїм паном. Коли умре пан, то його рідня питає його хлопців і дівчат: «Хто з вас умре з ним?» А коли котресь скаже: «я», то вже не можна йому від того відмовитися. Здебільша погоджуються на добровільну смерть дівчата.
Отак, як і вмер згаданий чоловік, запитали в його дівчат: «Котра хоче вмерти з ним?» Одна й сказала: «я». Тоді вибрали двох дівчат, що мали її стерегти й бути з нею, кудиб вона не пішла; деколи вони й вмивають їй ноги власними руками. Зчерги прийнялися кроїти покійникові одежу й готовити все потрібне. За той час дівчина день у день пила, раділа й співала, готовлючись на смерть. Колиж настав день, як мали спалити небіжчика й дівчину, я пішов до ріки, де стояв його човен. Дивлюсь, човен витягли на беріг, поставили чотири березові підпори, а довкола ідолів, що були похожі на велетнів. Витягли човен на ті підпори й ходючи сюди й туди вимовляли цілком незрозумілі для мене слова. Небіжчик ще був у своїй ямі, його ще не вийняли. Далі принесли лаву, поставили її в човен, й покрили килимами, грецьким шовком і подушками, теж з грецького шовку. Прийшла стара жінка що зветься в них «янголом смерти» й позастилала все оте на лаві. Вона доглядає питва й приготувань, вона теж убиває дівчину. Бачив я її: червону, грубу, недобру з виду.
Далі прийшли до ями, згорнули землю з віка, вийняли мерця в одежі, у якій вмер. Я бачив — він почорнів від холоду того краю. Раніш поставили вони з ним разом у могилу напої, овочі й гуслі. Небіжчик нічим не змінився, тільки краскою обличчя. Вони задягли на нього широкі штани, панчохи, чоботи, куртку й парчеву свиту з золотими гузиками. На голову наділи йому шовкову шапку обшиту соболями, понесли в шатро, що стояло на човні, посадили на килимі й підперли подушками. Далі принесли овочі, напиток, пахучі квітки й кинули перед ним. Принесли собаку, розтяли її на двоє й кинули в човен. Принесли всю зброю небіжчика й поклали біля нього. Далі взяли два коні, ганяли ними, поки не попріли, розрубали мечами й кинули в човен. Далі привели двох биків, розрубали їх і теж вкинули в човен. Зчерги принесли півня й курку, зарізали їх і кинули тудиж.
Колиж настав час поміж півднем і заходом сонця, в пятницю, повели вони дівчину до чогось похожого на одвірки; вона станула на руки мужчинам, піднялася на ті одвірки, сказала щось своєю мовою й її опустили. Потім підняли її вдруге і втретє й вона робила й говорила те саме. Потім дали їй курку, вона відрубала їй голову та кинула геть, а курку кинула в човен. Я спитав у перекладача, що то вона говорила й він мені сказав: за першим разом вона сказала: «От бачу я батька й матір». За другим разом сказала: «Бачу, як сидять усі мої покійні свояки». Втретє сказала: «От бачу я свого пана, сидить він у саді, а сад гарний, довкола нього мужчини й хлопці. Він кличе мене до себе, ведіть мене до нього!».
Її ввели до човна, вона зняла обручі (гривні) з рук й віддала старій жінці, що зветься «янголом смерти». Потім зняла гривні, що мала на ногах, і віддала їх двом дівчатам, що її обслуговували. Це дочки «янгола смерти». Потім підняли її в човен, не впроваджуючи в шатро. Надійшли мужчини з щитами й палицями й подали їй чарку з напитком. Вона проспівала над нею пісню й випила. Перекладач сказав мені, що це вона прощалася з своїми подругами. Потім дали їй другу чарку, вона взяла й почала над нею довгу пісню. Стара підганяла її, щоби вона скорше пила й ішла до шатра, де жде на неї її пан. Я бачив, як вона вагалася, хотіла ввійти в шатро й встромила туди голову. Тоді стара взяла її за голову й затягла до шатра. Мужчини почали бити палицями по щитах, щоби не було чутно крику дівчини. В шатрі задушили мужчини дівчину мотузом, а баба доконала ударом широкого кінджала.
Потім підійшов найближчий свояк покійника, взяв кусень головні й пішов назадгузь до човна, тримаючи в одній руці головню, а другу держучи ззаду, сам голий, й запалив дерево під човном, рівночасно з тим, як біля покійника поклали вбиту дівчину. По черзі робили те саме інші: підходили до човна й запалювали костер. Дмухнув дужий, сердитий вітер, полумя обняло човен й усе, що було на ньому.
Біля мене — оповідає ібн-Фадлан далі — стояв один з «русів» і я чув, як він балакав з перекладачем, що був з ним. Я спитав у перекладача, про що він з ним балакав, а він відповів, що цей чоловік сказав йому таке: «Ви араби дурні, що берете найдорожчого-й найбільш поважаного у вас чоловіка й кидаєте його у землю, де його жруть гади й черваки. Ми палимо своїх небіжчиків огнем і вони у ту мить вступають до раю». Далі він засміявся задоволене й показуючи на костер, сказав:
«З ласки до небіжчика, його бог наслав вітер, так, що вогонь спалить його за годину». І справді не минуло й години, а вже човен, дерево, небіжчик і дівчина перемінилися в попіл. На місці, де стояв витягнений з води човен, зробили вони щось подібне до круглого горба, встромили в середину великий березовий паль, написали на ньому імя небіжчика й імя руського князя, (що тоді правив), й пішли собі геть».
Другий арабський подорожник ібн-Дуст доповнює опис ібн-Фад-лана словами:
«Коли котрий українець помре, вони палять його трупа. Жінки, коли хтось їм помре, деруть собі ножем руки й лице. Як спалять мерця, другого дня йдуть до того місця, де це діялося, збірають попіл, складають в посудину й ставлять на горбі. За рік по смерти небіжчика беруть двадцять кухлів меду, несуть на гріб, там збірається родина, їдять, пють і йдуть геть».
Той сам ібн-Дуст оповідає й про похорони без палення: «Як умре в них хто знатний, копають йому могилу, подібну до великої хати, кладуть його туди разом з одіжжю й золотими обручами (гривнями), що він їх носив. Далі ставлять туди багато страви й посуд з напитками, та гроші. Нарешті кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика, живою. Вихід з могили закладають і жінка вмірає в заперті».
Очевидно такі величаві й пишні похорони справляли тільки знатним людям, з бідними бувало не так. Ібн-Фадлан оповідає між іншими таке:
«Коли котрий з українців заслабне, ставлять йому шатро здалека, кидають його туди й не підходять до нього близько; не говорять з ним, навіть не навідуються до нього за весь час недуги. Особливо, коли це вбогий або раб. Коли він подужає й встане, то вертається до них, колиж помре, то його палять, а коли це раб, то кидають його на жир хижим птицям та собакам».


ілюстрація
Тризна
Тризна

Пиття меду на могилі покійника, про яке оповідає ібн-Дуст, це загальна для цілої словянщини «тризна» — поминки по небіжчику, збережені в народній традиції й досі. Позатим, що про ту тризну говорить літописець, знаємо, що цей звичай не був чужий навіть полянам, яких літописець так вихвалює. Княгиня Ольга, вміраючи заповістила, щоби по ній не справляли тризни, але по свому чоловіці вона таки справила тризну. Деревлянам, що вбили її чоловіка, говорила вона: «Іду до вас, поставте меду доволі біля города, де ви вбили мого чоловіка. Хай поплачу над його труною й справлю свому чоловікові тризну».
Над убитим князем не насипано було кургану й тому Ольга звеліла деревлянам висипати «велику могилу», на якій попоїли деревлян до безтями. Римський письменник Теофілякт, описуючи напад римлян на землю словян, що жили на північ від Дунаю, оповідає, що нарад вдався тому, бо заскочив князя й дружину пяними підчас тризни по княжому браті.
Про що говорять кургани
Оповідання літопису й арабських подорожників про похоронні звичаї поганської України находять повне потвердження в принагідних нахідках та розкопах українських могил та курганів. І справді на просторах України находимо сліди, що хоронили небіжчиків спалюючи їх або кладучи тіла у гріб. Перший спосіб стрічаємо в землях сіверян (Чернигівщина), другий переважає в землях деревлян та бужан. На правобережній Україні стрічаємо найчастіше похорони при помочі закопування небіжчика в землю. Правда, сам спосіб хоронення бував теж різний. В одних місцевостях клали небіжчика у викопану яму, в других клали його на землі, або на невисокому насипі й над ним сипано могилу. Нерідко вживано деревляних домовин, одноцілих, видовбаних у деревляній колоді, або скринь збиваних цвяхами. Могилу сипали мабуть не зразу, а досипували щороку при нагоді поминок.
З безліччі курганів України на перше місце висуваються кургани Чернигівщини (колишньої Сіверянщини). Просліджено тут до тисячі могил розкинутих понад берегами рік Десни, Стрижня й Білоуса. Біля 150 могил просліджено біля містечка Сиднева над рікою Сновою, біля трицяти могил розкопано біля села Лавринівки на березі ріки Молотечни та більш тисячі курганів просліджено в околицях Переяславля над рікою Трубежем. Усі вони відносяться до поганської доби історії сіверян і виказують три способи похоронів: кострами, урнами й цілими кістяками.
Найбільший і найбагатший з чернигівських курганів, це т. зв. Чорна Могила, що стоїть у самому саді Єлецького монастиря під Черниговом. В ній найдено останки похоронного інвентаря по спаленні двох знатних небіжчиків. Між іншими найдено тут металічну масу з двох стоплених шоломів, двох кільчаток (кольчуг) й іншої зброї. Під одним із шоломів найдено сліди спаленої шапки, розтоплених ґудзиків та золотих споєнь. Далі найдено два довгі ножі, два сріблом ковані турові роги й дві візантійські монети з IX сторіччя. Понижче того металічного стопу найдено останки костра зі спаленими людськими кістками, кістками тварин, птахів і риб, звуглене збіжжя, два стоплені мечі, дві списи, одну шаблю, три ножі, наконечники копій і стріл, декілька срібних ґудзиків, недогарки парчі, вудила, стремена, багато біжутерії, шматки кістяних гребенів з різьбленими окрасами, одну кістяну голку, два роди кісток до гри, кілька тонких залізних судин з ручками, бронзовий посуд, залізний замок з мідяною пружиною, залізні ключі, серпи, долота, сокири, ножики, каміння до гострення ножів, пряслиці й інше. Як бачимо, в Чорній Могилі покладено для вжитку небіжчиків все, чим тільки вони користувалися в мирному й воєнному житті на землі й тим самим збережено для прийдешніх поколінь зразки тогочасної культури. Не менше багатий інвентар найдено в кургані «Княжни Черни»в самому Чернигові.
Куди багатшими в побутовий інвентар бувають кургани з цілими, непаленими небіжчиками. Бувало багато відмін таких похоронів, але у загальному виглядали вони так: на дні могили, найчастіше в деревляній домовині, лежить кістяк покійника, на спині, з простягненими ногами. Руки теж простягнені продовж тіла. Головою повернений покійник на захід. На кістяку й довкола нього розложена ціла безліч предметів домашнього обиходу, з яких ми й можемо так виразно відтворити рівень матеріяльної культури поганської України.

 
 
   Характеристика поганської культури    
 
 

Зібравши в одно відомості про нашу культуру в поганських часах, переконуємося, що ще на довго до прийняття христіянства процвітала вона в нас, та що зустрівшися з Візантією, ми хоч і були культурно молодіш, але в порівнянні з рештою словян стояли доволі високо. Дуже високо була в нас розвинута архітектура (будівництво), головно деревляна, що вже в поганських часах вспіла витворити справді оригінальні форми, що до нині збереглися в церковному деревляному будівництві України. Найменше знаємо про дохристіянське малярство України, хоча, як пізніше побачимо, воно мусіло існувати й розвиватися. Доказом на це є старовинні українські орнаментальні мотиви, головно на писанках, які не могли бути в нас ні створені ні засвоєні в християнських часах. Багато зі скарбів української орнаментики, це передвічна спадщина наших забутих предків поган. Староукраїнське ювілєрство (золотарство) стояло під непереможними впливами сходу, але вже в печатках нашого державного життя находимо майстрів на місцях, де й придумувано для ювілєрських виробів самобутні й оригінальні форми. Доволі сильно розвинулася на поганській Україні різьба, що про неї мали ми нагоду довідатися при оповіданнях про ставники й зображення богів старої України.
Найстаршим з культурних впливів на Україну був арабський. Поширився він разом з виробами арабського золотарства, що великими масами привозилися на Україну в заміну за сирівці. Вплив цей прислаб на грані IX сторіччя. Йому на заміну, а то й рівночасно з ним, діяв вплив Візантії, найкультурнішої країни тогочасного світу, її вплив зміцнюється з моментом, коли Україна прийняла христіянство, але ми находимо його помітні сліди ще в поганську добу. Зразу йдуть візантійські впливи на Україну з Херсонезу, колишньої грецької кольонії, а щойно по його упадку усталюється безпосередній звязок з Царгородом. Найслабшим з усіх був вплив Скандинавії, що присилала до нас своїх войовників і щонайбільше зброю. Зразки тієї прекрасної скандинавської зброї покритої плетінковим Орнаментом, відгребують по українських городищах та могилах.
Так з різних сторін приходили на Україну зразки й узори культурної творчости. Наші предки могли черпати повними пригорщами із скарбівниць своїх сусідів. Але українець не приймає нічого бездумно, безкритично. Чутлива українська душа шукала у чужому того, що достроювалося до її вдачі, до її переживань, до її давніх традицій. Чуже перетоплювала й перетворювала на своє, рідне. Так на чужих зразках творилася окрема, оригінальна українська культура.

 
Петрівка.2007-2008