Перші держави слов’янського світу
технічне меню
Титул
       
    Словяни
       
    Піднесення Києва
       
    Київ у зеніті слави
       
    Занепад Києва
       
    Хронологія
    Генеологія
 
    Анти
    Розміщення племен
    Перша держава
    Назва "Русь"
       
    Давні словяни
    Ранні держави словян
       


 

 

 Словяни
     
 

БуквицяОСЕЛЕННЯ АНТІВ АБО ВЕНЕДІВ ТА ЇХНЯ ГРОМАДСЬКА І ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ
Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям.
Ґотський історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити .висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри і частини Богемії. Питання про походження антів неясне. Ф. Дворнік, Ю. М. Левицький вважають антів одним із племен аланів. Тієї ж думки Г. В. Вернадський та М. О. Міллер. Значна частива дослідників вважає їх за слов'ян. О. О. Шахматов вважав антів слов'янами, які жили на Прикарпатті, С. М. Соловйов — південно-західньою частиною східніх слов'ян, Л. Нідерле — волинянами, В. О. Ключевський — дулібами, М. С. Грушевський — українцями. Підводячи ці думки дослідників, М. Ю. Брайчевський підкреслює погляд «націоналіста» М. С. Грушевського, начебто є різниця між його «українцями» та «дулібами» Ключевського. Сам М. Ю. Брайчевський вважає антів продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський вважав, що іменем «анти» називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов'яни розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на Балканський півострів, та антів, від яких походять руси.
Жили анти невеликими поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували черняхівські, але мали вони й окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень. М. Ю. Брайчевський приписує антам т. зв. Змієві або Троякові вали, які тягнуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше антських речей у басейні р. Роси; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні бляшки — всі ці речі О. Спиця та В. Рибак відносять до антів і всі вони згодом відбилися в українських речах. Треба сказати, що з археологічного погляду пам'ятки антів ще мало досліджені.
Збереглося чимало відомостей про громядську організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя («руг, rex»), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для антів: вони потрапили до полону і були забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках. Відомі імена деяких царів. Так, були Ардагаст, Мусокій. Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському побережжі.
Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав «Дулібський союз». Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з аварами і т. д.).
У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті.
Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.
РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН
Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами посуваються на захід. У ІІІ-VІ ст. ст. західні та південні слов'яни опанували вже ті землі, на яких застала їх історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян. В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40—50-х роках VI ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто «права». Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б назвати її «правою».
«Повість временних літ» подає перелік слов'янських племен так, як вони жили в XI столітті. «Се бо токмо словенескі язьік в Руси: поляне, деревляне, новгородце, полочане, дреговичи, северяне, бужане, седоша по Бугу, после же вельшяне». Кількома рядками вище читаємо: «Поляне же живущем особе якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ныне вельшяне, а улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.»
В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння — «в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє, а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них». У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бужани та волиняни, уличі, тиверці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави і від к походять українці східньої та західньої Галичини. У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волиняна, і називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен.
В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — «Лукомор'я». На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення «Повісти» на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка на Оці.
Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпргард готських часів. У всякому разі, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.
ПОБУТ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ
Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VШ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття.
Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на горбах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато городищ у Київщині — 400, на Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одвого роду, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не тільки захищали населення від ворогів, а й були також адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну ролю в торгівлі. У об'єднаннях були значні городові центри: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян — Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь (біля Городив), у білих хорватів — Велз, Червень.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремесла. Своє місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне — бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир. Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, які зв'язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою — був Волзький.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив до свого кола фінські країни східньої Европи, шовкову торгівлю. В лісах північної Европи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі. Ці хутра стали від VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, які складаються з дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки за життя халіфа, при якому їх карбовано, монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери. Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.
Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші— зв'язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським .морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 диргемів, в Києві — кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с. Копіївці Вінницької области — 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський письменник кінця VШ ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до Тегерану.
Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який провадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну. Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала. Це так званий «великий шлях з варяг у греки»: з Чорного моря Дніпром, з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево (Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв'язував Візантію зі Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо.
Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші: Двінський — від Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з «шляхами з варягів у греки» існував шлях, який перетинав Україну з сходу на захід. Він ішов з Каспійського моря Волгою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро — Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, вів на захід Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з заходу — зброю, металевий посуд, полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід — із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла Великого. Короля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед — хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Европі. Вони експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й «челядь» — рабів.

ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОВ'ЄДНАННЯ СХІДНИХ СЛОВЯН

Історія застає слов'ян у стадії розкладу родового ладу племен. Провід у племенах налевкав людям, представникам визначних родів, що здобуяи своєю діяльністю. Вони збиралися на «віча» — ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру. На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися на мирні часи. Проте, влада їхня, необмежена під час війни, за мирних часів була обмежена вічем. Прокопій писав, що слов'янами «не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно».
Різні джерела зберегли імена перших князів українських племен, які намагалися об'єднати під своєю владою більше племен. Так, у 380-х роках антський князь Бож воював ґотів, які напали на антів. Його самого, його синів готи взяли в полон і стратили. Але держава антів залишилася. І бл 480-558 рр ця держава здобуває характер військової організації. У ній формується керівна група з воєначальників, людей, з яких складається рада. Сила держави антів примушує Візантію рахуватися з нею. Вона простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Мезамир у 550-х роках був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і втратила свою землю. Друга велика держава постала на Волині. Аль-Масуді писав так: «З цих племен одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Валінана». Цьому цареві, як могутньому, корились інші племена.
«Ми застаємо у східніх слов'ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччя на північно-східніх схилах і передгір'ях Карпат.»
Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувала б різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання «Повісти временних літ» про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щекавиці та Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він оповідав про заснування Києва — Куара в землі «полунян» (полян) Куаром, Ментеєм і Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як «Кий княжаше в роде своем», їздив до Царгорода і «якоже сказають... велику честь приял от царя». В легенді цій е зернятка правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об'єднані лише за княжої доби.
Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У Х ст. був племінний князь у деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли деревлян казали їй, мовляв, «напій князи добри суть, иже распасли суть Деревську землю», — протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує «Повість» про Тура, князя туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В'ятко, які вивели радимичів та в'ятичів «з ляхи». Найдовше зберігалися племінні князі у в'ятичів: ще Володимир Мономах ходив на князя в'ятичів Ходоту.
Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких немало слов'янських: Предолав, Володислав, Улеб), — були теж племінними князями. У ІХ ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання «русів» на північних берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожсьтого, біля 800 р., є оповідання про напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його Дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя — слов'янське, і це дає підстави вважати, що оті «руси» були слов'янами, себто українцями, зі своїм племінним князем.
На початку ІХ ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є згадка теж про «руського» князя, який напав на Апастриду й охристився. Можна припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах Чорного або Озівського моря.
Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих князів, а головне — метою літописів було показати єдність князівської династії, яку. намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, — більш-менш міцна держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави — у VІІ-VПІ вв. — Придніпров'я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.
НАЗВА «РУСЬ»
У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників. Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739 р.), хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, 1860), єврейського (Варац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська.
Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VПІ-ІХ ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Европи. Вони жорстоко руйнували оковщі, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же час прийшли вони до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу.
Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р. подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян. Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Ryоssі» — непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів варягів користалися б терміном з фінської мови, М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля. Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст., цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію». У «Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців. Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У нього е виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий, могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров'ї.
Ібн Хордадбех, начальник пошту Арабського халіфату, писав у 860 р. в «Книзі шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян». Автор книги 983 р. «Країни світу», в якій він використовував джерела ІХ ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: «Від неї на схід — печеніги, на південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.»
Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх.Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре. Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять . підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу — Рось, на Волині річка Роска. Тож назви «Русь», «Рос» вживали виключно для позначення України.
За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІП ст. літописи строго відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. «Поїхати на Русь» означало по-їхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «йде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря)... в Русь, в Киев град».
Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: «йде князь Святослав...с половцьі поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву». Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от иних стран, из Русской земли й аче Латинии». Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом.
Термін «Русь» непоширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.

Наталія Полонська-Василенко

 
     
 

Стародавні словяни

 
     
  Словяни  
     
 

Джерела по історії стародавніх С. - предків сучасних слов. народів - археологічні і лінгвіністичні дані зведення грекоримських і візунтійських. істориків (Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Йордан, Прокопій Кесарійській і ін.), ранньосередньовічні літописи, хроніки. Якнайдавніші зведення об С., відомих тоді під ім'ям венедів, відносяться до 1-2 стт. н.е. З сер. 6 в. найменування Sklabenoi, Sclaveni неодноразово зустрічається в текстах Прокопія, Йордана і ін. До 2-а підлога. 7 в. відноситься перша згадка про слов'ян (сакалиба) у араб. авторів (Абу Малік аль-Ахталь).
Дані мовознавства зв'язують стародавніх С. з областю Центр. і Сх. Європи, що тягнулася від Ельби і Одеру на 3х., в бас. Вісли, у Верх. Подністровя і до Середнього Подніпровя на Сх. Пн. сусідами С. були германці і балти, що складали разом з С. пн. групу індо-європ. племен. Сх. сусідами С. були західноіранські. племена (скіфи, сармати), південними - фракійці і ілірійці, західними - кельти. Питання про якнайдавнішу "батьківщину" С. залишається дискусійним, але більшість дослідників вважають, що вона знаходилася до Сх. від Вісли.
По припущенню багатьох слов. археологів, стародавні С., так само як германці і балти, були нащадками землеробсько-скотарських племен шнурової кераміки культури, що розселилися на межі 3-го і 2-го тис. до н.е. з Пн. Причорномор'я і Прикарпаття по Центр., Пн. і Сх. Європи.
У подальший час С. були представлені деяк. генетично зв'язаними між собою археол. культурами, особливе значення серед яких мали тшинецька культура, поширена в 3-ій четв. 2-го тис. до н.е. між Віслою і середнім Дніпром, лужицька культура (13-4 стт. до н. э.) і поморська культура (6-2 стт. до н. э.) на тер. Польщі. У Подніпровї археологи рахують прасловянами носіїв чорноліської культури (8 - поч. 6 ст. до н. е.), неврів або навіть скіфів-орачів у Геродота. Що існувала з кон. 1-го тис. до н.е. на Пріпяті і в середньому Подніпровї зарубинецька культура зв'язується з предками сх. слов'ян. Це була культура розвиненого залізного століття, її носії займалися землеробством, скотарством і ремеслами. Ймовірно, у деяких передових племінних груп родова община змінилася вже територіальній.
У 2-4 стт. н. е., в результаті руху на пд. герм. племен (готи, гепіди), цілісність терр. С. була порушена, що мало, мабуть, велике значення у відособленні С. на західних і східних. Осн. маса носіїв зарубинецької культури пересувається в перших століттях н.е. на Пн. і Пн.-Сх. по Дніпру і Десні (пізньозарубинецька культура). У 3-4 стт. в середньому Подніпровї мешкали племена, що залишили Черняховські старовини, археологи вважають їх слов'янами. У кон. 5 ст., після падіння держави гунів, почалися просування С. на південь (до Дунаю, в Пн.-Зх. Причорномор'я) і їх вторгнення в балканські провінції Візантійській імперії. Племена С. розділялися тоді на дві групи - антів (що вторгалися на Балканський п-ів через пониззя Дунаю) і склавинів (нападаючих на візант. провінції з Пн. і Пн.-Зх.; про вторгнення С. на Балканський п-ів див. в ст. Велике переселення народів).
Колонізація Балканського п-ва була результатом не переселення, а розселення С., вони утримали всі свої старі землі в Центр і Сх. Європі. У 2-й пол. 1-го тис. С. зайняли Верх. Подніпровя і його пн. периферію, що належали раніше сх. балтам і угро-фінським племенам, а також землі по ниж. Ельбі і Пд-Зх. побережжю Балтійського м. (див. Полабські слов'яни, Бодрічі, Лютічі) і перетворилися на найбільшу етн. групу Європи. Як анти, так і склавини розпадалися на окремі плем. угрупування: вже в 7 в. відомі дуліби, ймовірно, тоді ж існували і інші "племена" С., перераховані ''Повесті времяних літ'' (поляни, сіверяни, древляни, кривичі, уличі, тіверці, хорвати радимичі, дреговичі, вятичі і др.).
У 7-8 стт. серед об'єднань С., що проникли на Балканський п-ві, були відомі драгувити, сагудати, верзіти, севери (сіверяни) і б. ін.
Свідоцтва письмових джерел підтверджуються арх. пам'ятниками С. Це залишки поселень з житлами-напівземлянками із зробленим з колод зрубом (рідше -наземные стовпові споруди), окремі городища-притулки, могильники і кургани із залишками трупоспалення. У взаємодії з культурами найближчих сусідів - розвивалося мистецтво С. многообразні зразки кераміки, прикрашеної дряпнутим і рельєфним орнаментом. Ювелірне мистецтво представлене залізними і бронзовими фібулами з гравірованими і литими узорами, жіночими прикрасами. Найбільш характерні мотиви орнаменту були пов'язані з культами Сонця (круг, хрест, свастика), води і дощивши (хвилясті і сітчасті узори), блискавці (зигзаги). Космологічн. уявлення С. відобразилися і в окр. витворах монументальної скульптури (напр., в Збручськом ідолі). Найбільш поширеним типом пластики С. були зображення богів, що споруджувалися в центрі святилища, що нерідко мають.декілька лиць і що відрізняються статичністю і нерозчлено-ваністю форм. У 7 ст. у ювелірних виробах С. виявився зростаючий вплив візант. мист.
На основі письмових джерел 6-12 стт., арх. і етногр. відомостей виявляються деякі межі давньосл. міфології і релігії. До якнайдавніших форм релігії відносяться сімейнородові культи предків-"батьків" (пережитки його - образ Щура, домовика і т. п.), до них відноситься культ Роду і Породіль, котрі зв'язані і з родючістю. Громадські землеробчі культи згодом були пристосовані дохристиянських свят (святки). До землеробських культів мали відношення небесні божества Сварог і Дажбог. Бог грози Перун очолив в період розпаду родового ладу пантеон сл. божеств. До нижчих божеств відносилися лісовик, водяний, польовий дух, вила - водяні, польові, лісові, гірські або повітряні діви. Заг.слав. пантеон, ймовірно, був відсутній (у різних груп повторюється лише Перун). У кін. 1-го тис. спостерігається переродження племінних культів в державні.
Письмові і арх. дані свідчать про те, що в третій чверті 1-го тис. у С. відбувався процес розкладання первіснообщинних відносин, що було обумовлене змінами в екон. житті С., перш за все в системі землеробства і землекористування, розвитком ремесел. С. займалися землеробством ріллі, скотарством, різними ремеслами, жили сусідськими общинами; іст. обстановка (війни, розселення) сприяла процесу розпаду родових зв'язків, розвитку приватній власності на знаряддя і засоби .произ-ва і утворенню класів.
У результаті розселення С. по величезних просторах, що мали різне місцеве населення, етн. і мовна спільність С. почала поступово руйнуватися, що привело до утворення тих, що існують донині трьох слов'янських угрупувань - західній, східній і південній. З розпадом родового ладу і з виникненням якнайдавніших сл. держ [Перше Болгарське царство (див. в ст. Болгарія), держави Само, Великоморавська держава, Карантанія, Київська Русь] в кінці 1-го тис. н.е. почали формуватися середньовічні сл. народності: поляки і чехи, а декілька пізніше - словаки; словенські, серби, хорвати і болгари. У східних С. йшов процес формування руської народності (українці). З 9-10 стт. серед С. починає розповсюджуватися християнство, що поступово зайняло положення пануючій релігії. Глибокий вплив на складання нац. культур епохи формування ранньофеод. держ. Сх. Європи (8-9 стт.) надала художня спадщина С.
У подальші сторіччя терр. розселення С. зазнала істотні зміни. Просунулися в долину середнього Дунаю мадярські (угорські) племена (кон. 9 в.) відрізали зх. слов'ян від південних, причому частина сл. населення Паннонії асимілювала угорцями. Teрр. зх. С. скоротилася під натиском німців (див. "Дранг нах Остен"). Просунувшись на схід, німці знищили або поглинули майже всіх полабських С. (окрім невеликої групи, з котрих сформувалися лужичани) і поморських С. (окрім кашубів); поляки на С. були в значить. частини відрізані від Балтійського м., а на Пд., де німці проникли до Силезії, опинилися відчленені від чехів; німці зайняли і частину чеських земель. Незн. скоротилася терр. південних С.; велика частина їх на Пелопоннеському п-ві асимілювана греками; йшов процес асиміляції австрійцями Карантійських словен. У 2-й пол. 14 ст. почалося навала турок, котрі зайняли терр. болгар і сербів, примусивши частину останніх переселитися з т.з. Старої Сербії та Косового на північ, в область Воєводіни. У боротьбі проти турок оформилися пдслов. народності. У східних С. в 13 ст. у результаті нашестя монголо-татар опинилися обезлюдненими пд-сх області, проте вже в 15 ст. в ході боротьби Русько-Литовської держави із Золотою Ордою і що виникли після її розпаду татарськими ханствами заселення цих областей поновилося. В цей час розвернувся і процес формування сх.-слав народностей - українців і росіян, а декілька пізніше - білорусів. Після падіння в 16 в. Казанського і Астраханського ханств росіяни розширили терр. свого розселення, просунувшись в Поволжжя, Пріуралля і далі - в Сибір; українці після падіння Кримського ханства заселили Причорноморські степи і разом з росіянами - степові і предгірні р-ни Пн. Кавказу. Етн. терр. білорусів залишилася без істот. змін.

Велика Радянська Енциклопедія (з поправками)

 
 

Ранні Словянські держави

 
 
       

[560-640]
[623-658]
[658-976]
[680-1018]
[780-906]
[882-1132]

  Дулібська держава
Само
Карантанія
Перве Болгарське царство
Великоморавська держава
Русь
       
 
 

ДУЛІБИ – одне із великих східнослов'янських племен, чи об'єднань слов'ян, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих приток верхньої течії Прип'яті. Дуліби, як і їх східні сусіди Деревляни жили в великих лісах.
У сорокових роках Х в., років за сто до складання «Повісті минулих літ», писав про східних слов'ян араб Масуді у своєму географічному творі «Золоті луки». Тут він розповідає, що одне зі слов'янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві корилися всі інші царі; але потім пішли розбрати між їхніми племенами, союз їх зруйнувався, вони розділилися на окремі коліна, і кожне плем'я обрало собі окремого царя. Це слов'янське плем'я, яке панувало колись Масуді називає Valinana (волиняни).
Назва племені Дуліби дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських Дулібах, в чеських і моравських Дулібах. Вірогідно це був племінний союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу, що наприкінці 8 або на початку 9 ст. переселилися за Прип'ять на землі дреговичів.
Значіння цього імені неясне. У деяких словянських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Може це мало почесне імя дали цьому племени рухливіші сусіди, що насміхалися з дулібів; що вони мало підприємливі, неповороткі.
В 6-7 ст. Дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян.
При імператорі Візантії Іраклієві (610-641) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській стороні: «си же Обри воеваху на Слов?н?хъ и примучиша Дул?бы, сущая Слов?ны, и насилье творяху женамъ Дул?бьскимъ: аще по?хати будяше Обърину, не дадяше впрячи коня, ни вола, но веляше въпрячи 3 ли, 4 ли, 5 ли женъ въ тел?гу и повести Обър?на; тако мучаху Дул?бы. Быша бо Обър? т?ломъ велици и умомъ горди, и Богъ потреби я, помроша вси, и не остася ни единъ Объринъ; есть притъча на Руси и до сего дне: погибоша аки Обр?».
У 911 р. (за «Повістю минулих літ» у 907 р.) Дуліби на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.
В 10 ст. дулібске племінне об'єднання, розпалося і, передбачається, що воно ввійшло до складу Київської Русі під ім'ям племінної спілки волинян, бужан( „Дул?би же живяху по Бугу, кде нын? Волыняне“, „Бужане зань с?дять по Бугу, посл? же Волыняне“), так само древлян, полян і почасти дреговичів.
Мешканці Побужжя звалися також Бужанами,- дотепер над Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато городів, що стояли або по високих горбах серед ліса, або на островах серед недоступних багон і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племені волинян і цілій волинській землі. Поселян з околиць города Лучеська (назва якого за легендою походить від імені вождя Дулібів - Луки, який i започаткував це стародавнє місто.) називали лучанами: це імя наводить візантійський імператор Константин Порфирородний. На захід від Буга над р. Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву червенських городів.
Археологічні пам'ятки дулібів – залишки землеробських поселень з житлами-землянками (напр., Пліснеськ) та курганні могильники з залишками трупоспалень. До Д. відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні пражсько-корчаковські пам'ятники.

 
     
 

САМО (р. н. невід.- пом. 658), слов'янський князь (623-658), засновник першого історично відомого політ. об'єднання зх. і частково пд. слов'ян, що включав території Чехії, Моравії, Словаччини, землі лужицьких сербів, частина земель словенців і хорватів. Згідно хроніці Фредегара, С. був франкським купцем (на думку суч. істориків, С.-славянин). У 623 очолив повстання слов'ян проти аварів, після перемоги котрого вибраний слов'янами князем. Вів успішні війни з аварами і франками. У 631 у Вогастисбурга розбив франків, що діяли в союзі з алеманами і лангобардами. Загони С. вторгалися в межі Франкського королівства, захоплювали землі в Тюрінгії. Про характер створеного С. політичного. об'єднання, що розпалося після його смерті, серед славістів немає єдиної думки: частина істориків вважає його союзом племен, інша - державою.

 
     
 

КАРАНТАНІЯ (Karantanija), ранньофеодальна держава словенців в бас. р. Мура і верхів'ях р. Драва в 7-11 стт. Утворилося як самостійне, після розпаду держ. Само (658). Біля 745 потрапило в залежність від баварського герцога; у 788- 820 васальне князівство Франкської держави; з 820 графства у складі Франкської держ., з розпадом котрої відійшла до Сх.-Франкского королівства. У 976 імператор Оттон II з к. і ряду марок, в яких переважало сл. населення (Карантанська, Подравська і ін.), створив герцогство "Велика К." яке на початку 11 ст. розпалося на ряд феодальних володінь: Карінтію, Крайну, Карінтійську марку (у подальшому Штірія).

 
     
 

ПЕРШЕ БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО, ранньофеодальна держава (680-1018) на Балканському п-ві. До 2-ї пол. 7 ст. у словянських племен на території Болгарії вже почався процес зародження феод. відносин. На цій основі виник Союз семи словянських племен (пн. Б.), котрий явився першим на Балканах сл. держ. об'єднанням. У 670-х на його землі вторглися з Пд. Бесарабії протоболгари. Маючи в своєму розпорядженні сильну кінноту, вони під предводительством хана Аспаруха (Ісперіха) перейшли Дунай, розбили віз. армію, що виступила їм назустріч і розташувалися в пн.-сх. Б. Аспарух привернув на свою сторону Союз семи сл. племен, інші сл, племена підпорядкував і уклав мир з Візантією (681). Він став на чолі виниклої (680) сл.-болг. держ, під назвою Болгарія. Межами його були Дунай, Чорне м., Стара-Планіна; в межі держ входили і землі по ін. сторону Дунаю. Столицею стало м.. Плиска. Пануюче положення в Б. надовго зайняли протоболг. знать (бoіли і багаіни) на чолі з військовим предводителем і верх, жерцем-ханом і словянська землевласницька знать. Протоболгары-скотарі підпали під вплив сл, культури. У них стали складатися феод. відносини, засновані землеволодіння. Поступово йшов процес асиміляції протоболгар слов'янами. Візантія визнала існування Першого Болг. царства 680 - 1018.
У 7-9 стт. розвиток ремесла (гончарі ковалі, будівельники в Плисці), що почав відділятися від с. г., було ще незначним, панувало натуральне госп.. Осн. масою населення були вільні землероби. Проте зростання великого землеволодіння і розорення селянства в результаті стихійних лих, воєн і прямого пограбування знаттю збільшували число обезземелених або малоземельних селян Осн. події пол. життю Б. визначалися її взаєминами з Візантією, яка марно намагалася скористатися боротьбою феод. шарів болг. знаті з прихильниками старих дофеод. відносин, Прі хані Крумі (правив в 803-814) що прагнув до посиленню знаті розгромила Аварський каганат (див. Авари), захопивши його землі до р. Тиси. Були захоплені нові землі у Фракії, м. Сердіка ( Софія, 809), Адріанополь (813), болг. війська дійшли до Константинополя. При Крумі були видані перші закони, які відобразили процес феодалізування, що здійснювався і укріпили позиції панівного класу. При хані Омуртазі (правив в 816-831) був помічений болг.-визант. договір про мир на 30 років, розширені межі на Пн.-Зх., почалося буд, діяльність. При наступниках хана Крума Б. включала слов'янські племена Родопської обл. і частину Македонії.
Ухвалення при кн. Борисі (правив в 852-889) християнства (бл. 865) як держ. релігії (болг. церква підкорялася Константинополю) укріпило міжн. положення Б. В той же час посилилися пануючі позиції землевласницького класу (Болярства), що складався, у складі котрого значить місце зайняли сл. елементи. Прискорився процес слов'янізації. Все це сприяло поступовому зникненню етн. відмінностей між протоболгарами і слов'янами і створенню єдиній народності, що одержала по назві держави найменування болгари. У 894 була введена писемність, створена братами Кирилом і Мефодієм. Слав. мова став також мовою церкви і держави. Війни Сімеона (правив в 893-927) проти Візантії привели до значить, збільшенню тер. Б. била проголошена незалежність б. церкві від константинопольського патріарха. В період правління Сімеона розцвітає б. культура (діяльність письменників Іоанна Екзарха, Костянтина Преславського, Чернорізця Хоробра і ін., споруда видатних пам'ятників архітектури). Але при наступнику Сімеона царі Петрові (правив в 927-969) б. держава слабшає і розпадається на 2 части: східну і західну (Західно-болгарське царство). Зростання експлуатації залежних селян (парики, клірики і ін.), що посилилася під впливом тривалих і важких воєн з Візантією, з'явився причиною появи в 1-й пол. 10 ст. могутнього антиф. хрест, руху у формі реліг. єресі богомильства.
У 968-971 Б. стала ареною русько.-визант. війни. На Teрр. Б. вторглися війська Святослава Ігоревіча, потім віз. іпм. Іоанна Цимісхія, який в 971 зайняв Преслав. Цар Зап.-Болг. царства (центр - Охрід) Самуїл (правив в 997-1014) успішно наступав на Візантію (зайняв частину Пн. Греції), з 986 почався контрнаступ візантійців. У 1014 імп. Василь II Болгаробивця розбив Самуїла при Беласиці, а в 1018 візантійці підпорядкували Західно-болгарське царство.

 
     
 

ВЕЛИКА МОРАВІЯ - держава західних слов'ян в басейні Середнього Дунаю, що виникла в кінці VIII - початку IX століття і що досягла розквіту в 860-880 роках, коли воно охоплювало територію Моравії, Словаччини, Чехії, Богемії, Лужиць, Паннонії, Малої Польщі і частина словенських земель.
830-846 - роки правління князя Мойміра I, який в 833 приєднав до своєї держави Нітранське князівство. Почалося розповсюдження християнства. 846-870 - Племінник Мойміра I Ростислав приходить до влади за підтримки німецького короля Людовика Німецького, але проводить самостійну політику. Велика Моравія посилюється, Ростислав веде активну боротьбу проти німецької агресії, укладає з цією метою союз з Візантією (862) і запрошує в 863 з Візантії слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія для проповіді християнства на слов'янській мові. Проповідь братів на зрозумілому моравському населенню слов'янській мові закладає основу національної слов'янської церкви, але викликає незадоволеність німецького католицького духівництва, яке звинувачує їх в єресі. Кирило в 869 вмирає, але Мефодій одержує благословення від тата римського на розповсюдження слов'янських книг і слов'янського богослужіння. У 870 Ростислава повалено в результаті змови знаті, очоленої його племінником Святополком. 870-894 за Святополка, з приєднанням Блатенського князівства (Паннонія) на території сучасної Угорщини в районі озера Балатон (Блатен), держава досягає найбільших розмірів. Мефодій, посвячений в сан архієпископа Моравії і Паннонії, в 870 повертається в Паннонію, але терпить поразку в боротьбі проти німецького духівництва. Після його смерті учнів Кирила і Мефодія виганяють з Моравії. Після смерті Святополка Велика Моравія розділена між його синами - Мойміром II (верховним князем) і Святополком II, що одержав в правління Паннонію. У самому кінці IX століття від Великої Моравії відходять Чехія (Богемія) і землі лужицьких сербів.
Угорські племена, що вторглися, в 906 піддають спустошенню і займають велику частину Великої Моравії. Найбільш крупні міста були зруйновані і запустіли, держава розпалася, а слов'янське населення асимільвано.

 
 
 
     
 

Вище згадувалося перше велике об'єднання українських племен під проводом дулібського князя в VI ст. Це об'єднання було таким сильним, що пам'ять про нього зберігалась протягом чотирьох століть, і араб аль-Масуді в Х ст. міг написати про нього досить докладно. Видатний російський історик В. Ключевський писав, що «історія (Руси) почалася в VI ст. на самому краю, в південно-західньому куті нашої землі, на північно-східніх схилах і передгір'ях Карпат». Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.
Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від напасників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. З другого боку, утримання дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть VI ст., починає зав'язуватися державне життя. Серед найманих дружин могли бути й скандинави, що їх називали у нас варягами.
Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва: Кия, Щека і Хорива, про що була вже мова вище. В останніх часах з'являються гіпотези, які в цій легенді бачать зернятко дійсности. Так, Д. Ліхачов комбінує показання никонівського літописця, що користувався старими літописними списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу датувати його князювання: він був сучасником Юстиніяна, себто жив у VI ст. Літопис зазначає дату хозарського нападу – «по смерті Кия» – що стверджує гіпотезу Б. Рибакова VІ-VП .ст.
Припускали реальність існування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков. В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську державу в половині ІХ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839 року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через володіння Людовіка «русам». Вони прибули від руського князя до Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зайняли, землі,через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто були ті посли, і виявилося, що то були шведи.
Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез. Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути угри або болгари, а князем – Київський князь. Можливо, що вислав він послами варягів-шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.
З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Европі ще не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й 30 років, як вона гучно повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську імперію – Візантію. То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає, як у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутности цісаря Михайла Ш, підступили з флотом в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Руси кораблі».
Ця стисла згадка з «Повісти» доповнює цінні візантійські свідоцтва. Патріярх Фотій каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив він у св. Софії Царгородській під час облоги міста, а другу – після зняття облоги, їх доповнює «Окружне послання» патріяроса Фотія 867 року, в якому дається характеристику ругів і повідомляється про їх охрищення.
Цим не обмежуються візантійські джерела: в «Житії патріярха Ігнатія», написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 року, оповідається про напад Руси на Царгород, і «продовжувач Теофана», теж оповідає про напад Руси; це оповідання цілком збігається з свідоцтвом патріярха Фотія. Цей факт стверджує в усіх деталях хроніка Симеона Логофета. Дуже важлива інша візантійська хроніка, яку опублікував Ф. Кюмон: в ній подається точну дату нападу Руси – 18 червня 860 року.
Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р. на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорганізувати такий похід могла тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріярха Фотія про те, що руси підкорили сусідні народи й, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромейську імперію».
Дуже важливим є питання про походження цієї Руси і цієї великої фльоти, що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В. Васильєвський, В. Пархоменко) припускали, що напад на Царгород, як і напади на Сурож та Амастриду, робила Озівсько-Чорноморська Русь.
Патріярх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно зазначає, що Русь, яка напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала морських портів. З другого боку – свідоцтво патріярха Фотія, що Русь, перед походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити в напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка спромогласявиставити аж 6000-8000 люду на 200 кораблях.
Похід на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питанням про охрищення Руси. Патріярх Фотій в «Окружному посланні» до патріярхів Сходу року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися до Києва, виявили бажання охриститися. Цісар Михайло III вислав єпископа та священиків, і на Русі засновано єпархію. Є низка свідоцтв про те, що охрищення відбулося не за цісаря Михайла III та патріярха Фотія, а за цісаря Василя І та патріярха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя І, цісар Константин Порфірородний у своїй «Історії Василя І». Про це оповідає й Никонівський літопис (щоправда, XV ст., але в ньому е багато оповідань з давніших літописів, які не збереглися). Взагалі охрищенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У всякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Аскольда можна визнати за доведене.
На час правління Аскольда припадає проповідь св. братів Кирила та Методія, 3 їх житія виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли Євангелію та Псалтир, написаний «руськими» письменами, і християнина, який розмовляв руською мовою. На основі цих «письмен» св. Кирило уклав «глаголичне» письмо і переклав Євангелію на слов'янську мову. Це мало бути 848 року.
Коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг вислати св. Кирила. Є факти, які дають деякі підстави утотожнити місіонера, що проповідував у Києві, із св. Кирилом: це – оповідання про чудо з Євангеліею, яку кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охристилося. Никонівський літопис відносить чудо до часів князювання Аскольда, а Кольбертинські анали свідчать, що сталося воно за св. Кирила.

Наталія Полонська-Василенко

 
Петрівка.2007-2008