технічне меню
Титул
       
    Суспільна організація
       
    Господарська діяльність
заголовний рис

 

 

 Господарська діяльність
     
 

Буквиця найдавніших джерелах Київської Русі варяги вперше згадуються саме як відчайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—ІХ ст. від своїх поселень на Балтійському узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на схід аж до Каспійського моря, де вступали в контакти з купцями мусульманського світу. На ІХ ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до Константинополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях «із варягів у греки». Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі.
Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли у XII—XIII ст. у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із Західною Європою, що головним чином йшли через Краків — Прагу — Регенсбург.
На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.
За оцінками сучасних учених, ІЗ—15 % населення Русі мешкало у міських осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила близько 35—40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через 100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав, Володимир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4—5 тис. жителів кожен.
Населення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гончарство та кожум'яцтво.
Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї ж думки тримаються видатні українські дослідники Михайло Грушевський, Дмитро Багалій та Ярослав Пастернак, а також провідні радянські фахівці з цього питання.
Вони вважають, що оскільки слов'яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов'ян і, що найпереконливіше,— археологічні знахідки.
Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна дво- і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їх не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об'єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникала на основі спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних кревно.
Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же прихильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і торговельних центрів? Відомий радянський учений Михайло Тихомиров, погляди якого поділяють багато його радянських колег, стверджує, що появу численних ремесел зумовив розвиток і все відчутніший прогрес у сільському господарстві — відтак у районах великого зосередження ремесел виникали міста. Він визнає, що з появою міст важливуроль в їхньому піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за все між містом та аграрною провінцією.
Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як «торговельної», так і «сільськогосподарської» інтерпретацій економічної історії Київської Русі, сучасні історики й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найбагатші купці були заінтересовані передусім у жвавій та прибутковій заморській торгівлі, яка особливо процвітала до XII ст., вони також визнають, що у переважній своїй більшості населення Київської Русі займалося сільським господарством.

Орест Субтельний

 
     
 

Історія гривні

Буквицяк грошово-лічильна одиниця гривня виникла ще за часів Київської Русі, орієнтовно в XI столітті. Сама ж назва «гривня» походить від назви прикраси з золота або срібла у вигляді обруча, який носили на шиї (тобто — на «загривку»), і звали гривна. Частіше за все це були м'яко закруглені обручі, з кінцями у вигляді голівок левів, прикрашені кольоровою емаллю. Коштовні гривни створювалися цілком із золота.

ілюстрація
Гривна — золота
прикраса
ілюстрація
«київська» гривна,
яка важила 150г срібла

Слово «гривна» у значенні певної кількості монет вперше зустрічається в "Повісті минулих літ". Літопис оповідає: князь Олег, прийшовши з Півночі, став владарювати у Києві і «встановив варягам давати від Новгорода гривен триста на рік, заради миру». Тобто вже у VІІІ-ІХ ст. при здійсненні торгових операцій, сплаті данини гривна використовувалась як міра ваги і лічби.
В XI столітті слово «гривна» набуло іншого значення — вагового. Вага срібла могла складатися з певного числа однакових монет, тому поступово виник рахунок їх на штуки. З часом на Русі з'являються гривна срібна (вагова — між 160 та 205 грамами залежно від типу) та гривна кун (лічильна). Цікаво, що спочатку їхня собівартість була однакова, але далі, внаслідок нестабільної ваги монет, одна гривна стала дорівнювати кільком кунам. В XII столітті Гривна срібна (близько 204 г) по цінності вже дорівнювала 4 гривням кун (1 гривня кун = близько 51 г).
Гривна кун відповідала певній кількості платіжних одиниць (монет). В XI ст. Г.кун =20 ногатам=25 кунам=50 різанам; В ХІІ ст. Г.кун=20 ногатам=50 кунам (куна протягом століття зменшилась вдвічі).








ілюстрація
Срібна монета Володимира,
його портрет і гербовий знак Тризуб
ілюстрація
Монета Святополка
зі зміненим двозубом
ілюстрація
Монета Ярослава Мудрого
з родовим тризубом

В ті часи існувало декілька видів гривен. Були «львівська», «харківська», «луцька» гривні. З XI ст. у Київській Русі в обігу були так звані «київські» гривни, які мали шестикутну форму і важили 150 г срібла — ці гроші існували до татаро-монгольського нашестя. Крім того, існували й «новгородські гривни», спочатку відомі лише у північно-західних землях, а від середини XIII ст. — уже на всій території Давньоруської держави. Вони мали вигляд довгих срібних паличок і важили 240 г. Перехідною від «київської» до «новгородської» була «чернігівська» гривна, за формою дуже близька до «київської», а за вагою — до «новгородської». Але найцікавіша форма у «волзької» гривни: майстри створювали її у вигляді маленького човна. Серед звичайних монет XIV ст. археологи часто знаходять також і «татарські гривни», що ними Південна Русь сплачувала данину Орді.

Українська Вікіпедія

 
     
 

Фінанси — доходи, дань, полюдє, натуральні роботи й обовязки, оплати спеціальні, княже господарство; видатки.

Буквицяорґанїзації фінансів в староруських князївствах, як звичайно в таких формах державних орґанїзацій, державний скарб і приватна каса князя не відріжняли ся: і державні і приватні доходи однаково йшли до рук князя, і він однаково роспоряджав ними, видаючи з них гроші без ріжницї на державні потреби й на свої особисті 1).

Державні доходи складали ся головно з податків (безпосереднїх і посереднїх) і побічних оплат; державних маєтностий, коли не рахувати княжих дворів з їх приналежностями, і натуральних реґалїй, у нас не було, принаймнї не звістно 2). Що до податків, то тут стрічаємо деякі неясности. Так нпр. слово дань має часом ширше значіннє, обіймаючи ріжні — посереднї й безпосереднї податки 3). Особливо се ясно з устави смоленської катедри, де поруч загального означення дани з иньших округів, в деяких ся дань, очевидно, роскладаєть ся на свої складові частини: полюдє, перевіз, торгове, корчмита 4). Але воно має й спеціальне, тїснїйше значіннє, означаючи загальний податок. Ми знаємо, що в період сформовання держави племена платили ”дань” загальну, від господарства (від „дима” або від ”рала”), грошима або натуралїями: по чорній куницї від Деревлян, по шелягу від рала від Вятичів 5). Сї звістки лїтописця опирають ся, правдоподібно, на споминах і практицї другої половини Х і початків XI в., і вони потверджують ся пізнїйшою практикою — XIV-XV, навіть XVI в. 6). Ми бачимо й тодї загальну дань, розложену на тодїшнї господарські одиницї (що були часом більшими комплєксами господарств), під назвою дани, подимщини, посощини, плачену або медом (тому „дань” означає часом спеціально медову дань), або шкірами чи ріжними продуктами господарства 7), чи вкінцї грошима. Більше меньше в тих формах можна собі представляти сей загальний податок і в XI-XIII в. (з сих віків не маємо докладнійших відомостей про нього з України).

Другим видом податку було „полюдє”, що істнувало мабуть теж скрізь, хиба окрім Полянської землї, та й то ледво. Воно означало з початку обовязок годувати князя з дружиною при його обїздах земель, але пізнїйше перейшло на певну більше або меньше постійну данину чи платню, що не виключала одначе певних дарів і натуральних данин, даваних при переїздї князя і обїздах княжих урядників. Так у Смоленській землї XII в. полюдє платили постійно певною грошевою сумою 8); в такім видї постійної грошевої чи натуральної данини полюдє знаємо в українських землях місцями ще в XV-XVI в. 9). З другого боку задержують ся ті дари (часом маємо їх виразно поруч постійної плати полюдя) в ріжних продуктах на приїзд власти — під характеристичними назвами „поклону”, „почести”, „стану”, в видї певних штук худоби (болкуновщина, поволовщина, яловиця стаційна) і ріжної иньшої поживи. Ся практика другим кінцем вяжеть ся з обовязком людности удержувати ріжних княжих аґентів, з їх кіньми і слугами, коли вони з'їздили на територію громади, як її бачимо з такси вирників, городників, мостників в Руській Правдї 10). Окрім того істнували, може й не скрізь, а в певних місцевостях такі обовязкові спеціальні податки, як нпр. волинське „ловчеє”, що платило ся, очевидно, на удержаннє княжих ловчих, натуралїями з сїл, грошима з городів 11).

Терміни-ж „урок” і „оброк”, що стрічаємо в лїтописи 12), не означають спеціальних податків, а тільки певну, умовлену суму.

Вся людність мусїла брати участь в будові „города”, мостів, гребель, доріг. Се не підлягає сумнїву, хоч з сих часів маємо тільки такси мостникам і городникам, себто означеннє, скільки мають платити люде княжому городнику і мостнику, що доглядали будови, та давати на удержаннє його. Очевидно, що коли люде мусїли се давати, то мусїли також достачити і будовляного матеріала і робітника (або власноручно взяти участь в роботї). Дуже можливо, що вже в сї часи, як пізнїйше на Українї(в XVI в.), певні громади мали розложені між собою певні частини укріплень, мостів і т. и.: така громада мала будувати таку „городню” (частину укріплення), иньша — иньшу 13); такий порядок бачимо ми в старій новгородській уставі про будову мостів і уличних хідників (що зачисляєть ся деякими до Ярославових часів) 14), і зовсїм правдоподібно, що він практикував ся й на тодїшнїй Українї.

Городники по таксї мали поберати від городнї по кунї й по ногатї, мостники — від 10 локтів мосту нового по ногатї, а від поправлювання старого — по кунї від городнї, окрім того мали удержаннє від громади. Як переводила ся будова нових замків, описує Волинська лїтопись 15): князь Володимир; задумавши поставити замок на північній границї, і більше меньше призначивши для сього певну місцевість, посилає свого городника — „мужа хытра именемь Алексу, иже бяше при отцЂ єго многи городы рубя”, на ґрунт, разом з місцевими людьми (c тозЂмьци) вибрати близше місце. Олекса, вибравши місце, доносить князю, і той виїздить з своїм двором на місце, і „улюбивши його”, „отереби”- вирубав лїс, „и потомъ сруби городъ”. „Срублено” його, правдоподібно знов таки силами тих „тозЂмець”, але може й не без участи робітників, постачених князем. Обовязок людности „рубити город” об'ясняє нам і заяви Ятвягів Данилови, при своїй покорі: „работЂ быти єму и городы рубити в землЂ своєй” 16).

Згадуєть ся раз „повоз” 17), але неясно, чи був се обовязок перевозити людей і предмети для урядової потреби (як звичайно приймають), чи тільки — відвозити свою дань в певне місце (в противність дани даваній при полюдї на місцї).

Нарештї, судячи з пізнїйшого, уже в сих часах могли появити ся практики притягання селянської людности до сїльських робіт на сусїднїх княжих дворах (пізнїйший характеристичний термін: „пригон”), розумієть ся лише в формах легких, як кількаденна толока — робота на княжім хлїбі, з частованнєм робітників, або обовязок взяти участь в кошенню сїна, й т. и. 18).

З спеціальних оплат маємо близші відомости про судові. Князь дістав при убийствах вири, дуже великі: 40 гривен, себ то до 20 фунтів серебра 19) за голову звичайного свобідного, і 80 гривен за голову „княжого мужа”, а при иньших карних справах „продажі” — грошеві кари. Значна частина сих кар ішла княжим аґентам, решта князю; так знаємо, що вирник, збираючи вири, діставав з 80 гривен собі 16 гривен, 10 кун і 12 білок, значить коло 20%· Окрім того платили ся ріжні оплати судовим урядникам — мечникам при ордалїях, „метальнику” (писарю) і самому вирнику при виплатї вири. Судові оплати взагалї були дуже високі. В Київщинї 1093 р. скаржили ся, що земля „збіднїла від ратей і продаж”. Безперечно сї судові оплати давали князям значний дохід.

Мито зберало ся на торгах, правдоподібно взагалї при купнї-продажі, що вимагала присутности митника (або сьвідків) 20) і на торговельних шляхах та мостах: митник сидить на зводнім мостї в Білгородї, збераючи оплати при переїздї через нього; мито зберають в c. Городлї на мостї або на перевозї через Буг. Грамота Андрія Юриєвича з 1320 р. чужоземним купцям (торунським і краківським) знижає давнїйшу оплату трех грошей, що брали ся в Володимирі від кождої худобини (коня чи вола), до одного гроша і забороняє митникам брати від купцїв які небудь тканини і взагалї товари 21).

Доходи з корчом — „корчмита”, себто від продажі меду, звістні в Смоленщинї XII в. 22), і нема нїчого неправдоподібного, що вони були тодї й на Українї.

Осібною катеґорією княжих доходів, дуже важною в воєвничі часи Х-XI в., меньш значною в пізнїйших часах (окрім таких земель, як Волинь і Галичина, що вели часту пограничну війну), була воєнна добича і воєнні контрибуції. Війна часто переходила в лови за добичею, як ми бачили; вона дїлила ся між князем і дружиною, і князю діставала ся львина пайка.

Приватний характер мали доходи князя з його маєтностей — хуторів, стад. Сї маєтности були приватною власністю князїв, що самі розробляли ґрунти або купували готові села; тож вони роспоряджали ними і передавали в спадщину незалежно від своїх волостей. Тому трапляло ся князям мати такі ґрунти і в чужих волостях. Так Ярополк Ізяславич, кн. волинський і туровський, окрім „волостей” — більших маєтностей в своїм князївстві, мав іще села в околицї Київа, й всї свої маєтности віддав Печерському монастирю. Його донька, вдова по Глїбу минському, князю без князївства, мала пять сел і їх по смерти віддала на тойже монастир. Володимир Василькович, передаючи своє князївство Мстиславу Даниловичу, а місто Кобринь своїй жінцї, осібно роспоряджає „своїми селами”: три дає княгинї, а четверте — що він „купив від Ходорка за 50 гривен кун, 5 локтів скорлата та дощаті бронї”, дає монастирю св. Апостолів 23).

В сих маєтностях вело ся господарство на широку міру; з ним знайомить нас оповіданнє лїтописи про села чернигівських князїв, пограбовані під час війни 1146 р.: на р. Рахнї в стадах Ігоря і Сьвятослава було 3.000 кобил стадних і 1.000 коней, в однім Ігоревім „сельцї” на гумнї було 900 стогів збіжа, на иньшім — Сьвятославовім дворі було в пивницях 500 берковцїв (тисяча метр. сотнарів) меду і 80 корчаг (посудин) вина 24).

Осібну катеґорію доходів в княжім господарстві давали лови — їм залюбки віддавали ся князї, але вони окрім потїхи давали й більш реальні користи — мясо і шкіри; Данило нпр. забивши з своїми отроками шість вепрів в холмських лїсах, „вдасть мяса воємь на путь” — воякам, що йшли в похід на Татар 25).

Зібрані з сих джерел доходи видавали ся передовсїм на удержаннє княжого двора і дружини, далї на утриманнє аґентів княжої управи, на підмогу церкві. Двір і дружина поїдали найбільше, бо урядники діставали певні доходи з своїх урядів безпосередно, або з тих доходів, які зберали на князя. Зберегати надвишки, заощаджувати з своїх доходів — се не уважало ся для князя добрим тоном і стягало на нього недобру славу 26). На погляд дружинних кругів, серед котрих обертав ся князь від дитинства і до смерти, добрий князь повинен дїлити свої богацтва з дружиною, бо її він завдячував їх. Слова вложені в уста Володимира: „сріблом і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду срібло і золото” — були виразом тих поглядів, які дружина все піддавала князям. З росповсюдненнєм християнства з'явила ся й друга дезідерата, з боку духовенства: князь повинен уживати свої богацтва також в поміч церкви.

Під впливом того уставляєть ся звичайна, клясична похвальна характеристика для князя в наших лїтописях: „имЂния не щадяшеть и не сбирашеть злата ни сребра, но даяше дружинЂ своєй, овоже правяше души своєй”, себ то — на церкви й духовенство, але також і на „убогих” 27).

Михайло Грушевський

 
Петрівка.2007-2008