технічне меню
Титул
       
    Віче
    Князь
   

Бояри

   

Суд

заголовний рис

 

 

 Бояри
     
 

Буквицяоярська Рада. Князь мусів радитися у всіх важнійших справах із своїми боярами, що були під рукою, иначе дружина, що вважала себе за князівських спільників, могла б погніватися з ним. Ми бачили, як мстилися галицькі бояре на тих князях своїх, що не любили „думи з мужами своїми". В важнійших справах князі закликали важнійших бояр, особливо тисяцьких з дальших міст – найбільш в справах воєнних. Бояре брали участь і в князівських з'їздах і мали голос нарівні з князями. На княжу раду запрошувано часом і вищих духовних особ та видатніщих людей з громади, але се бувало тільки вряди-годи, а звичайна рада бувала з старшого боярства.
Княжий Двір
Окрім князя та боярської ради до управи землею належав ще й княжий двір: „дворецький" (заступав князя в суді і управі, начальник княжої дружини), „ключники" і „тіуни" – князівські слуги, але часом князь посилав їх судити та давати порядок замість себе; „биричі", „дітські" і „отроки" – князь посилав їх, куди треба було.
Адміністрація
Окрім того були ще місцеві власти: „тисяцький" – спочатку се був воєнний начальник в цілім окрузі, а пізніш – се найбільша світська особа, немов би намістник князя у „тисячі" (город з городською околицею). Тисяцькі (в XI–XIII в.) були в Київі, Чернигові, Переяславі, Володимирі, Турові, Перемишлі, Галичу.
Людність в „тисячі" поділялась на сотні й десятки і на чолі їх стояли: соцькі та десяцькі. Сі уряди задержались надовго на Україні, навіть до сього часу (але вже для инших справ, як в старовину).
Суд
Судів було в ті часи аж чотири: суд громадський, суд княжий, суд церковний і суд панський (над своїми невільниками). Про громадський та церковний суд не знаємо сливе нічого, а княжий суд судив або сам князь, або посилав своїх „отроків" чи „дітських" (з молодшої Дружини). Судити було не трудно, бо в законах („Руській Правді") докладно визначено було за все кару. Наприклад, хто вкрав, то була невелика кара за крадіж з поля, а за те більш як 3 гривни (гривна на наші гроші – 25 карбованців, або 230 ринських) за крадіж з хліва; за відрубану руку або ногу 20 гривен йшло на князя, а 10 гривен – покаліченому. Тяжко карали за крадіж коней і підпал двора – за се була кара не грошева, а вигонили навіки з рідного краю. Хто вбив чоловіка (вільного) платив од 40 до 80 гривен. На суді часом робили „пробу" водою або залізом: обвинуваченого кидали у воду і коли він потопав, то вважався за неповинного, коли плив – винен; залізом: чи остануться через якийсь час сліди на тілі, чи ні; як що ні – то невинен.

Микола Аркас

 
 
 
 

Буквицяправа — боярська рада, ріжні погляди на неї, практика нарад, склад ради і зміст нарад, постороннї участники їх. Княжий двір, дворський, печатник, стольники, покладники, ключники, тіуни й иньша служба. Управа місцева, тисяцький, соцькі й десятники, посадники, осмники, митники, громадська самоуправа.

Невідмінним участником княжої управи була прибічна рада бояр, або, як її звичайно звуть пізнїйшим московським терміном — боярська „дума” 1). Моральним обовязком князя було радити ся в усїх важнїйших справах із своїми боярами, які були під рукою. Инакше дружина могла зразити ся тим, що князь її поминає, і добрі відносини між князем і дружиною могли попсувати ся — на шкоду самого князя: по тім йому не можна буде числити на свою дружину. Бо хоч відносини дружини до князя були служебні, але з другого боку дружина з князем були нїби спільники: дружина дїлить успіх і неуспіх князя, тому мусить знати, що замишляє й роспочинає князь; инакше вона може відмовити своєї помочи, покинути князя в рішучий момент, а дружина — головна підпора княжої власти, і йому окрім дружини властиво нема на кого покластись. Тому радити ся з дружиною, держати її в курсї своїх плянів — сього вимагає не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя.
Але ся боярська рада зовсїм не сформувала ся в якусь правильну, реґляментовану інституцію: князь радив ся принагідно, з тими боярами, які були під рукою; від нього залежало — чи дати якусь справу під нараду, чи нї, чи закликати того чи иньшого боярина на раду, чи нї. Такий характер сеї ради був причиною, що на неї істнують досить відмінні погляди в лїтературі: одні, напираючи на обовязок князя думати з дружиною, бачать в нїй правильно сформований інститут, другі, напираючи на її принагідний характер — відмовляють її сього характеру 2). В дїйсности хоч боярська рада не мала реґляментації, як не мав його взагалї тодїшнїй полїтичний і адмінїстраційний устрій, але безперечно була інститутом, і князь був обовязаний радити ся в усїх важнїйших справах з усїма старшими боярами, які були в даній місцевости, при князю, нїкого не поминаючи, бо поминений боярин, очевидно, маракував би зараз собі. Розумієть ся, князь міг не сповняти сього свого обовязку, але се вже було надужитє, яке могло увійти, а могло й не увійти, а викликати конфлїкт, як то й бувало часом. Я поясню се фактами.
На звичайний, правильний, постійний характер наради князя з боярами вказує наука Мономаха: вислухавши „заутреню”, князь з рана, на сходї сонця має або „сЂдше думати съ дружиною, или люди оправливати, или на ловъ Ђхати, или поЂздити, или лечи спати” 3). Сю науку старого князя ілюструє оден епізод з Жития Теодосия: він, вертаючи ся від князя раннїм ранком, стрічав бояр (вельможи), що їхали до князя, хоч князь тодї навіть не був у свої резіденції, а десь „далече отъ града”.
На сю раду князь повинен був брати важнїйших бояр — всїх, хто лише був у тій місцевости, а не самих своїх улюбленцїв, і брати під обраду всї важнїйші справи. Про чернигівського князя Сьвятослава Всеволодича лїтопись з докором підносить, що він свій плян війни з Ростиславичами не обміркував в боярській радї, а тільки в приватній нарадї з жінкою й своїм улюбленцем: „сдумавъ с княгинею своею и с Кочкаремь милостьникомъ своимъ, и не поведЂ сего мужемъ своимъ лЂпшимъ думы своєя” 4). На Всеволода Ярославича підносить ся докір, що він в старости своїй „любяше совЂтъ уныхъ, и свЂтъ (совЂтъ) творяше с ними”, поминаючи старших, важнїйших київських бояр. Такий самий докір стрічає й Сьвятополка, що він, прийшовши до Київа, ”не здума с болшею дружиною отнею и стрыя своєго”, себто київського, а порадив ся тільки з своїми Туровцями, й наслїдком того занапастив руську справу в боротьбі з Половцями 5). Тут, як бачимо, з справою про обовязок думи вязала ся й вимога, щоб князь своїми приходнями не відтїсняв місцевої дружини від полїтичних впливів, но поминав „більшої дружини”.
Занедбаннє князем звичаю чи обовязку „думати з дружиною” старшою могло викликати проти нього незадоволеннє серед бояр і навіть конфлїкт. Коли галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича, властивою причиною того було се, що він „думы не любяшеть с мужми своими” 6), і до сього тільки вже pro foro externo були приплетені иньші обвинувачення. Коли Володимир Мстиславич, не порадивши ся з своїми боярами, розпочав зносини з Чорними Клобуками проти Мстислава Ізяславича, і тільки пізнїйше дав про се знати боярам, коли вже треба було йти в похід, бояре спротивили ся сьому, кажучи, що князь се зробив на власну руку, й тому вони не поїдуть з ним: „о собЂ єси, княже, замыслилъ, а не Ђдемъ по тобЂ, мы того не вЂдали”. А що Володимир і після того остереження не залишив походу, вийшов розрив: Володимир сказав, що в такім разї місця сих бояр обсадить дїтськими (молодшею дружиною), а бояре, очевидно покинули його, виповівши службу 7). Така перспектива — повстаннє або частїйше — перехід бояр до иньшого князя — стояла і перед усяким князем, що схотїв би помітувати нарадою з боярами.
Склад боярської ради міняв ся, розумієть ся, відповідно до місцевости, де відбувала ся нарада — чи було то в резіденції, чи десь в переїздї. Міняло ся й число участників, бо в нарадї брали участь бояре з поблизької околицї (в згаданім епізодї жития бояре їдуть до князя кілька верст, а може й миль). В звичайних обставинах старших бояр при князю бувало не богато — порівняти лист епископа чернигівського Антона в момент смерти кн. Сьвятослава Ольговича: „дружина ти по городомъ далече, а княгини сидитъ въ изумЂньи c дЂтьми” 8). Тож і звичайна княжа рада не бувала численна. В важнїйших справах закликали важнїйших бояр, особливо тисяцьких з дальших міст — так нпр. закон Мономаха, як ми бачили, виданий з участию тисяцьких київського, білгородського, переяславського; але й тут число присутних бояр не велике: пятьох Мономахових бояр, а шестий Олегів. На звичайних нарадах ледви чи бувало їх і стільки.
Що до змісту нарад боярської ради, то його добре характеризує лїтописна повість про Володимира, кажучи, що він з дружиною „дума о строєньи землинемъ, и о уста†земленемъ, и о ратЂхъ”, инакше сказавши — про всякі справи воєнної й цивільної управи. Приходили під нараду і справи більш особистої натури; нпр. коли Ростиславичі, під впливом боярських наговорювань, зажадали, аби Мстислав присягнув їм, що нїчого злого на них не задумує, — „Мстислав дуже збентежив ся і сказав своїй дружинї: брати кажуть менї цїлувати їм хрест, а я не знаю за собою до того причини”; бояре взяли сю справу під нараду й порадили Мстиславу, як має відповісти Ростиславичам, і Мстислав післав своїх послів з такою відповідею 9). Се не повинно нас дивувати: бояре передовсїм були звязані з особою князя, більше як з його столом.
Вони брали також більш або меньш визначну участь в княжих конференціях і з'їздах. На з'їздї в Ветичах князї стоять осібно, кождий на конях, з своєю дружиною і дають засуд на Давида Ігоревича. На з'їздї в Долобську Сьвятополк засїдає з своєю дружиною, Мономах з своєю дружиною, — в однім шатрі, отже під дружиною треба розуміти старших бояр. Бояре забирають тут голос в діскусії, і становище Сьвятополкових бояр рішає справу й для Сьвятополка.
Як значний вплив був сеї боярської ради на князїв і їх полїтику, показує звичай заприсягати бояр, аби вони не сварили своїх князїв 10). Досить часто ріжні переміни в княжій полїтицї поясняли впливом бояр — нпр. розірваннє союза Ростислава київського з Сьвятославом Ольговичом, конфлїкт Ростиславичів з Мстиславом Ізяславичом і т. и. 11).
Окрім бояр в княжу раду запрошували ся часом вищі духовні особи й виднїйші репрезентанти громади. Лїтописна повість про Володимира, малюючи наради князя в важних справах, поруч княжих бояр згадує „старцїв” або „старцїв градських” — виднїйших міських аристократів 12). Безперечно така участь важнїйших громадян в княжій радї могла і пізнїйше практикувати ся, хоч ми й не знаходимо в пізнїйших джерелах виразних звісток про се. Про участь духовенства в княжих нарадах згадує й лїтописна повість про Володимира (участь епископів в Володимирових законах про виру), і пізнїйші лїтописи 13). Але і духовні особи, і земські патриції на засїданнях ради являли ся більш або меньш припадковими гістьми, постійний же, обовязковий контінґент її складав ся з старшого боярства.
Окрім князя й його боярської ради до орґанів центральної управи належав ще й княжий двір, бо й на Руси, як і в иньших примітивних державних орґанїзаціях, в орґанїзації двора, в функціях двірських урядників нерозлучно вязали ся функції державні з приватним характером княжих господарських аґентів.
На чолї двора стояв „дворський”, або „дворецький”. Сим словом галицька лїтопись толкує західнїй уряд palatinus, comes palatii 14), і досить можливо, що сформованнє сього уряду у нас на Українї стало ся не без впливу того західнього уряду. З XII в. маємо про нього тільки одну голу згадку 15). Близше знайомимо ся з сим урядом на дворі Данила: тут дворський грає першу ролю між боярами, звичайно виступає на чолї княжого війська і в неприсутности князя має головний провід в містї 16). Безперечно, що дворського треба розуміти і в галицько-волинських грамотах XIV в. під титулом judex curiae nostrae 17). Отже дворський XIII-XIV в. став найважнїйшою особою по князю в сьвітській адмінїстрації, являючи ся шефом княжої дружини, заступником князя в судї й адмінїстрації. Його компетенції розвинули ся таким чином коштом давнїйшого уряду тисяцького. З початку-ж його уряд мусїв мати більш приватний, господарський характер, як то бачимо у московських дворецьких, що й пізнїйше заховують свій переважно господарський характер в ролї управителїв поодиноких княжих дворів 18).
Раз тільки згадуєть ся канцлєр — „печатник”, і то в обставинах, які показують, що сей важний урядник не обмежував ся прибиваннєм печатки до княжих грамот: печатник Данилів Курил виступає на чолї війська; висланий з порученнєм зробити слїдство над боярами — „исписати грабительства нечестивыхъ бояръ”, другим разом висилаєть ся просто походом на болоховських князїв 19). Также рідко, але і з такими-ж ріжнородними функціями виступають княжі „стольники”: ми стрічаємо їх з дипльоматичними і адмінїстраційними порученнями від свого князя 20).
Раз тільки згадуєть ся княжий „покладник” — спальник 21).
Княжого двірського господарства доглядали „ключники” і „тіуни” 22) — слуги чисто приватного характера, що часто виберали ся з рабів; се був звичай так загальний, що хто наймав ся ключником не застерігши ся, тим самим ставав „холопом''· Але тіж тіуни за порученнями князя сповняли й служби публичного характера: судові й адмінїстраційні.
Для ріжних поручень і посилань служили „биричі”, „дїтські” і „отроки”; останнї імена заразом означають взагалї низшу княжу дружину в противність боярам.
Адмінїстрація місцева не була докладно відграничена від центральної. Княжі двірські тивуни сповняли функції провінціональних урядників, а сам князь, куди приїздив, заступав місцевих урядників. Мономах у своїх вічних подорожах „на посадникы не зря, нЂ на биричи, самъ творилъ что было надобЂ”. Певно, що взагалї під час своїх полюдий князь сам чинив суд і роспоряджав на місцї; зрештою се випливало з загального в примітивних державних орґанїзаціях погляду на князя, як на одинокий орґан адмінїстрації й суду, що тільки в неприсутности заступає себе через своїх відпоручників. І в урядї тисяцьких можна теж помітити сполученнє елєментів місцевої й центральної адмінїстрації.
Уряд „тисяцького” входив в десяточну систему земської орґанїзації, вироблену по всякій правдоподібности ще в часах перед розвоєм князївсько-дружинної системи адмінїстрації 23). Ся десяточна орґанїзація, очевидно, мала з початку характер воєнний, але в міру того як в воєнній орґанїзації вага переходила з громадського походу на княжу дружину, десяточна орґанїзація приберала адмінїстраційний характер, і в XI-XIII в. вона уже виступає з таким мішаним характером. Окрім того, в період розвою князївської власти сї десяточні урядники, що, як я сказав, з'явили ся ще в перед-княжі часи і залежали з початку від громади, від лїпших людей, стають урядниками княжими, входять в систему князївсько-дружинної управи.
Тисяцький з початку був воєнним начальником в цїлім окрузї, що тягнув до головного города. З огляду, що пізнїйші землї могли сформувати ся вже за князївських часів, а в давнїйші часи полїтичні округи могли бути меньші, і земських центрів могло бути більше, то й число тисяцьких могло бути більше (розумієть ся там, де ся орґанїзація істнувала, бо загальною вона, мабуть, не була). В XI-XIII в. ми стрічаємо тисяцьких переважно тільки в центрах цїлих земель: в Київі, Чернигові, Переяславі, Володимирі, Турові, Перемишлї, Галичу. Але поруч того, мабуть як пережиток давнього, стрічаємо ми їх в київських пригородах Вишгородї і Білгородї, а в Чернигівщинї — в Сновську (Сновская тысяча) 24). Округ тисяцького називаєть ся „тисяча”, так само і уряд.
Іменує тепер тисяцького вже князь, як ми вже бачили 25); близькість сього уряду до князя показуєть ся і в тім, що тисяцькі залюбки звуть ся іменем свого князя, замість сказати: тисяцький вишгородський, кажуть: тисяцький Давидів (вишгородського князя) 26). По князю се найбільша сьвітська особа, найбільший урядник в землї; в неприсутности князя він заступає його, мов би його намістник: так в 1146 р. під час походу Ізяслава в Київі найстаршою особою, по волинськім князю Володимиру, що тим часом перебував там, і митрополитї, виступає тисяцький київський Лазар 27). Тим же значіннєм тисяцького в княжій управі поясняєть ся, чому при народнїх повстаннях на князїв, в першій лїнїї по князю нарід звертаєть ся на тисяцьких (київські повстання 1068 і 1113 р.).
Воєнний характер власти тисяцького видко з його другого титула: „воєвода”; уряд його називаєть ся також „воєводством”: „воеводьство держащю Киевьской тысящи Яневи” 28); титул воєводи одначе ширше нїж титул тисяцького, і не кождий воєвода був тисяцьким. В принціпі тисяцький був начальником „воїв” — народнього війська, хоч не раз проводив і княжою дружиною 29). Але що він був не тільки воєнним урядником, а уряд його мав і загально-адмінїстраційний характер, видко з таких виразів як „держати тисячу”, „тисящю предержащю и весь рядъ” 30); те-ж видко з вище вказаного значіння тисяцького як княжого намістника, нарештї — з того характеру, який прибрали низші урядники тієї десяточної орґанїзації — соцькі і десятники.
Тисяча обіймала собою, очевидно, город і городську околицю, що тягнула до нього. Тутешня людність подїляла ся на сотнї й десятки. Звістки про сю орґанїзацію з часів давньої Руської держави дуже скупі, так що для доповнення їх приходить ся звертати ся до пізнїйших часів. Соцьких було в Київі кілька, і в XII в. вони були вже княжими урядниками, як видко з повстання 1113 р. З контрибуції, наложеної на Берестян 1289 р. видко, що сотня — „сто” тут була адмінїстраційно-фіскальним подїлом підгороднїх людей: їх оподатковують „сo ста”, натуралїями, тим часом як „горожане” платять осібно грошеву дань 31). І пізнїйше в Галичинї й на Підляшу до сотень належала підміська, замкова, переважно реміснича, але також і хлїборобська людність 32). Одначе таке вилученнє міської людности з сотного подїлу було, по всякій імовірности, фактом пізнїйшим, судячи по тому, що в Новгородї і Ростово-суздальських краях сотна орґанїзація обіймала як раз міську людність, в противність сїльській 33).
Сотня складала ся з десятків. Десятники згадують ся тільки раз — в лїтописній повісти про Володимира, разом з соцькими 34). Пізнїйше на Українї стрічаємо подїл на десятки і по містах і по селах: в сїльських громадах поруч отаманів бачимо десятників, як урядників в порівнянню з ними низших, а часом вони заступають місце отамана або війта 35).
Всї отсї урядники в XI-XIII в. мали характер воєнно-адмінїстраційний, а по части й фінансовий, юрисдикцію мали хиба спеціальну, а суд переважно не належав до них: анї до тисяцьких, тим меньше до соцьких і десятників. Бачимо, що в Київі і Вишгородї, де сидїли тисяцькі, суд належить до тивунів як особистих заступників князїв, що сидїли в тих містах і правили суд — як не самі то через своїх тивунів, а не тисяцькі 36).
Тисяцькі, як бачимо, істнували тільки в декотрих міських округах. В тих міських округах, де їх не було, воєнно-адмінїстраційні функції сповняли іменовані князем „посадники”. Близших подробиць про їх управу ми маємо дуже мало. В одній статї Руської Правди згадуєть ся посадник з полїційно-адмінїстраційними функціями: він дає свого отрока, коли хто знайшов утїкача-холопа і хоче його арештувати 37). З одного лїтописного тексту виходить, що посадники правили суд 38).
Як судові аґенти, звістні нам з лїтописей княжі тивуни і посадники; „судии”, „судящии”, згадувані в иньших памятках 39), в наших лїтописях не звістні з сим іменем, і воно очевидно не було їх технїчною назвою, а загальною — взагалї для урядників з правом суда. Як низших аґентів при судї знаємо „вирників”, „метальників”, „мечників”, „дїтських”, „отроків”.
З спеціально-полїційними компетенціями знаємо „осмників”. В давнїй Руси осмник згадуєть ся тільки раз, в Київі, і з сеї звістки бачимо, що то був урядник важний, бо приймав у себе самого князя (Юрий захорував в останнє, попивши на пиру у осмника Петрила 40), але про його уряд нїчого не знаємо. В старій новгородській уставі про мости осмник доглядає сих мостів і бере за те „поплату” 41), в Київі XV в. осмник зберав торговельні оплати, доглядав порядку й моральности в містї й засїдав в подібних справах в мішанім церковно-цивільнім судї 42).
Міських укріплень і мостів, їх будови й направи доглядають осібні „городники” й „мостники” (пізнїйші городничі й мостовничі) — вони пильнують обовязків людности супроти сих будов і при контролї поберають з них оплати, які князї старали ся управильнити своїми таксами, аби не здирали людей 43).
Як фінансові аґенти звістні „митники”; вони зберали поплати на мостах і торговельних шляхах та на торгах, де заразом сповняли маклєрську функцію — санкціонували купно-продажу, як урядові сьвідки 44).
По за сїєю адмінїстраційною схемою зіставав ся ще широкий простір, де княжі аґенти з'являли ся дуже рідко й взагалї мали дуже невелику інґеренцію, особливо в перших віках — се самоуправа сїльських і міських громад.
Справедливо зауважив оден з дослїдників історії руського права, що тільки тому княжа адмінїстрація могла задоволяти ся такою слабо розгалуженою орґанїзацією, бо в руках міських і особливо — сїльських громад зіставала ся більшість адмінїстраційних функций. В сїльських (а певно і дрібних міських) округах княжі урядники з'являли ся тільки наїздом. Княже полюдиє — періодичні об'їзди підвластної території заступило полюдиє княжих урядників; се видко з того значіння, яке сей термін задержав в лїпше законсервованих місцевостях України ще в XVI в.: селяне „полюдє з давнїх часів дають на поклін підстаростї в певних часах, як він приїздить до них на ґрунт” 45). Що вирник, себто княжий судовий аґент, що зберав вири, тільки періодично приїздив у громаду, видко з Ярославової устави, що ограничує його побут в громадї тижнем 46). Пізнїйше, в XII-XIII в., з дальшим розвоєм княжої адмінїстрації, її розгалуженнєм та помноженнєм числа княжих урядників, їх участь в житю громади мусїла збільшати ся (в сїм напрямі ішла суспільна еволюція). Але і далї управа, збір податків, полїція, суд в певних розмірах зіставали ся при громадах поодиноких і збірних — т. зв. пізнїйше копах. Тільки слїди сеї дїяльности громади в джерелах тих часів дуже слабі і стають зрозумілими лише в порівнянню з пізнїйшим — що правда — теж не дуже богатими, бо дїяльність громади взагалї рідко дає себе знати в документах вищих урядових і судових інстанцій.
В Руській Правдї ми маємо постанови про відповідальність громади за злочин, що став ся на її території 47); в інституції дванадцяти сьвідків бачать звичайно суд громади в цивільних справах 48). Що дани громада платила певною сумою, потім роскладаючи між громадян від себе, про се сьвідчить хоч би згадана устава вирника, де уставляєть ся певна норма натуралїй, яку громада має виплатити вирнику, або устава Мстислава про ловче, де теж уставляєть ся певна великість ловчого „со ста” і з міста, незалежно від числа господарств. Теж саме бачимо і в уставі смоленської катедри, де означуєть ся великість дани, яку постійно дають деякі громади. Ся-ж устава дає підстави думати, що громади викупали від князя певною сумою всякі судові оплати, і таким чином зовсїм увільняли ся від судової інґеренції князя й його урядників та переймали суд в цїлости на себе. З рештою про суд громади будемо говорити зараз низше.

Михайло Грушевський

 
Петрівка.2007-2008